Роджер з блаженним виглядом чухає спершу одне вухо, потім друге, схиляє голову набік, стиха гарчить від задоволення. В'юн лягає неподалік і заплющує очі. Нехлюй марно ганяється за мухою, клацаючи щелепами.
– Ага! У Антуана нарешті прийняли поему! У нього справжній талант, тільки б він не зарив його в землю. Верлен, який встановлює друкарський верстат у стайні... Тьху! Мізерні тиражі власних робіт. О господи! Джордж Буллок почав писати портрети... портрети, ви чуєте! Він же свічки не годен намалювати... Ось, мамо, неодмінно прочитайте, чудова книга –"Драматурги епохи королеви Єлизавети"... вартісна річ... багатющий матеріал...
Роджер з гучним сопінням потягається назад, вишукує блоху, орудуючи передніми зубами, ніби машинкою для стриження волосся. В'юн смикає хвостом і лапами, його червонясті брови сіпаються в зачудуванні перед власним сновидінням. Нехлюй вдає, що спить, краєм ока слідкуючи за мухою.
– Тітонька Мейбл переїхала до Суссексу... Вона пише, що Генрі склав усі іспити й влаштовується в банк... принаймні, я думаю, що це банк... письмо в неї просто жахливе, незважаючи на дорогу освіту, якою вона завше так вихваляється... Дядечко Стівен зламав ногу, бідолашний старий... І зробив щось із нирками?.. Ах, ні, я зрозуміла... ну й почерк, дійсно... Він зламав ногу, впавши з драбини... Я гадала, в нього більше розсудливості... смішно лазити по драбинах у його віці... Том одружився... з однією з дівчат Гарнетів...
Насамкінець мама завжди лишала щомісячні пухлі послання, де адресу було виведено чіткими, округлими літерами. Це були епістоли від двоюрідної бабусі Герміони, вони постійно викликали спалахи невдоволення в нашій сім'ї. От і зараз всі ми відклали вбік кореспонденцію і напружили увагу, а мама з покірливим зітханням розгорнула листа на двадцять з лишком сторінок, зручніше вмостилась і почала читати.
– Вона пише, що лікарі майже не зоставили їй надії, – сповістила мама.
– Вони не зоставляють їй анінайменшої надії от уже сорок років, а вона й досі здорова як бик, – зауважив Ларрі.
– ...її завжди трохи дивувало те, що ми отак собі майнули до Греції, адже у них там зараз гнила зима, і вона думає, що, можливо, це було вельми далекоглядно з нашого боку вибрати такий цілющий, бальзамічний клімат.
– Бальзамічний! Ну й слівце!
– О, царице небесна!.. Ох, ні... о боже!
– В чім річ?
– Вона збирається приїхати до нас... лікарі рекомендують їй теплий клімат!
– Ні, ні, тільки не це! Такого я не переживу! – скрикнув Ларрі, зриваючись з місця. – Ми ситі по горло болячками Лугареції, не вистачає ще двоюрідної бабки Герміони, яка буде конати тут щохвилини. Ви мусите відкараскатись од неї, мамо... Скажіть, що в нас і так тісно.
– Але це неможливо, синку. Я написала їй в останньому листі, який у нас просторий будинок.
– Може, вона вже забула, – висловив оптимістичне припущення Леслі.
– Ні, не забула. Вона якраз згадує про це... Де ж воно?.. Ага, осьдечки:"Оскільки тепер ви можете собі дозволити наймати таке просторе приміщення, я певна, люба Лу, що ви не відмовите в скромному притулкові старій жінці, якій уже недовго топтати ряст". От бачите! Чим тут зарадиш, скажіть на ласку?
– Напишіть їй, що на острові лютує епідемія віспи, і вишліть фото з прищами Марго, – запропонував Ларрі.
– Не городи нісенітниці, любий. До того ж я писала їй, яке це здорове місце.
– Це просто нестерпно, мамо! – скипів Ларрі. – Я так мріяв спокійно попрацювати влітку, запросивши тільки найближчих друзів, а тепер нам загрожує нашестя цієї набридливої старої верблюдиці, пропахлої нафталіном, що безперестанку виспівує псалми у вбиральні.
– Ти перебільшуєш, синку. І я не розумію, навіщо ти приплів сюди вбиральню. Я ніколи не чула, щоб вона співала псалми будь-де.
– Вона співає їх безперервно... а на площинці тим часом шикується черга.
– Ну, хоч би там як, а треба знайти якусь вірогідну відмовку. Не випадає ж писати, що ми не хочемо прийняти її через псалми.
– Чом би й ні?
– Облиш, синку. Все-таки вона наша родичка.
– Ну то й що? Невже ми маємо панькатися з цією фурією тільки через те, що вона наша родичка? Адже найрозумніше було б прив'язати її до стовпа і спалити.
– Це вже занадто, – заперечила мама не дуже щиро.
– Люба мамочко, з усіх настирливих, надокучливих родичів ця, безсумнівно, найжахливіша. Я не можу збагнути, хоч убий, чому ви взагалі з нею спілкуєтеся.
– Але ж я мушу відповідати на її листи, чи не так?
– Необов'язково. Напишіть на них: "Адресат вибув", – і відсилайте назад.
– Я не можу цього зробити, серденько. Вони впізнають мій почерк. Окрім того, цей лист я вже розпечатала, – нерішуче сказала мама.
– А може, написати їй, що ви захворіли? – запропонувала Марго.
– Атож, ми скажемо, що лікарі вже поставили на вас хрест, – докинув Леслі.
– Я сам складу цього листа, – зрадів Ларрі.
– Нізащо, – твердо заявила мама. – Якщо ти це зробиш, вона одразу примчить доглядати мене. Ти ж її знаєш.
– Ніяк не можу второпати, нащо ви підтримуєте з ними стосунки? – розпачливо мовив Ларрі. – Що це вам дає? Всі вони або допотопні зануди, або несповна розуму.
– Ти не правий, вони цілком при здоровому глузді, – заперечила мама.
– Дурниці... Візьміть хоча б тітку Берту з її вигаданими кішками... Або дядька Патріка, який ходить майже роздягнутий і розповідає всім направо й наліво, як він убивав китів складаним ножиком... Всі вони звихнуті.
– Я згодна, у них є свої дивацтва. Але ж усі вони дуже старенькі, в їхньому віці так і має бути. І зовсім вони не звихнуті, – пояснила мама і додала щиросердно: – В кожному разі, не настільки, щоб їх можна було спекатись.
– Ну, гаразд, – із вдаваною упокореністю сказав Ларрі. – Якщо нам загрожує навала родичів, лишається єдиний вихід.
– А саме? – мама з надією глянула поверх окулярів.
– Переїхати, звичайно.
– Переїхати? Куди переїхати? – спантеличено пробелькотіла мама.
– У менший будинок. Тоді ви зможете написати всім цим причепам, що в нас немає місця.
– Не будь дурником, Ларрі. Хіба можна без кінця переїжджати? Ми й так переїхали сюди, щоб дати відкоша твоїм друзям.
– Ну, а тепер переїдемо, щоб дати відкоша родичам.