– Вона наробила дурниць... наробила дурниць... – лебеділа мама, одчайдушно відбиваючись од В'юна з Нехлюєм, які з диким гарчанням тягли її за сорочку, вважаючи, певно, що все це просто весела нічна забава.
– Всьому є межа... навіть виспатись не дають... Я здурію від цієї сімейки! – репетував Ларрі.
– Не руште його!.. Дайте йому спокій... Ви, боягузи! – долинав різкий, плаксивий голос Марго, яка все ще несамовито торгала дверима нагорі.
– Злодії... Зберігайте спокій!.. Це лише злодії!.. – заспокоював нас Леслі, розчахнувши двері своєї спальні.
– Вона ще жива... жива... Заберіть геть цих собак...
– Ви, негідники... як ви смієте вбивати його?.. Випустіть мене звідси, випустіть...
– Тихше, це лише злодії...
– Цілий день звірі й вибухи, а тепер ця клята пальба... дванадцять жахливих залпів серед ночі... ексцентричність переходить всякі межі...
Мама, бліда як крейда, нарешті пробилася на горище, волочачи за собою цуценят, що намертво вчепились у край її нічного вбрання, і, тремтячи, торсонула двері, опинившись віч-на-віч з однаково блідою й тремтячою Марго. Довго ми розплутували клубок подій, аж доки з'ясували, що саме скоїлося і що кожен з нас думав. Мама, знервована, приголомшена, строго сварила Леслі:
– Не годиться таке витівати, синку. Це дуже нерозумно. Якщо ти влаштовуєш канонаду, то бодай попереджуй нас.
– Так, так, – сердито докинув Ларрі. – Зроби нам, коли твоя ласка, малесеньке застереження. Гукни "полундра!" абощо.
– Не доберу, як можна захопити грабіжників зненацька і водночас горлати вам усім застереження, – буркнув Леслі.
– Чорти б мене взяли, якщо я розумію, чому нас теж треба захоплювати зненацька, – сказав Ларрі.
– Може, задзеленчи дзвінком, синку, чи що. Тільки прошу, більше так не роби... Я мало не зомліла.
Проте ця пригода витягла Марго з горища, а це, за словами мами, вже було благом.
Марго, дарма що тепер почала вітатися з усіма, все ж, як і раніше, воліла гоїти своє розбите серце в самотині, зникаючи кудись надовго в товаристві самих лише собак. Коли завіяв лютий осінній сироко, вона чомусь вирішила, що найкраще їй усамітнюватись на острівці посеред бухти, якраз навпроти нашої садиби. І от одного разу Марго відв'язала "Бутла" (без мого відома), запхнула туди собак і вирядилась на острів позагоряти й поміркувати там про кохання.
Тільки надвечір за допомогою польового бінокля мені вдалося виявити човен і Марго разом з ним. Розізлившись, я необачно розповів мамі про місцезнаходження Марго і особливо підкреслив, що вона не має права брати мій човен без дозволу. Хто мені зробить новий, на випадок "Бутл" зазнає аварії?
Сироко вже завивав навколо будинку, наче зграя вовків. Мама, сильно стривожена долею, як я був подумав, мого човна, ринулась нагору, схопила бінокль і, висунувшись з вікна, напружено уп'ялася очима в затоку. Лугареція, ридаючи й заламуючи руки, також пришкутильгала нагору, і тепер вони обидві, розхвильовані вкрай, бігали од вікна до вікна і пильно вдивлялися в пінисту затоку. Мама поривалась негайно послати кого-небудь на поміч Марго, але вдома нікого не було. Їй лишалось тільки сидіти на вікні й не випускати з рук бінокля, тоді як Лугареція ревно молилася святому Спірідіону й торочила мамі щось довге й плутане про те, як її дядько втопився саме під час такого сироко. На щастя, мама розуміла з семи слів Лугареції лише одне.
Трохи згодом Марго, певне, дійшла думки, що ліпше їй все таки вертати додому, поки сироко не розгулявся ще дужче. Ми бачили, як вона пробирається між деревами туди, де на причалі шарпався й підстрибував "Бутл". Марго сунула звільна і, м'яко кажучи, дивно. Двічі вона, заточившись, падала, а ярдів за п'ятдесят від човна спинилась і закружляла на місці. Мабуть, ніяк не могла розгледіти човен. Врешті-решт, дослухаючись до гавкання Роджера, вона натрапила на нього, але тут їй довелося довго вовтузитись із цуциками, які навідріз відмовлялися зайняти свої місця на борту. Вони були не від того, щоб прокататися на човні погідної днини, але під час шквалу на морі ще не бували і зараз не горіли бажанням пускатись у плавання.
Коли В'юна пощастило запхнути в човен, настала черга Нехлюя. Доки Марго ловила його, В'юн знову вискочив на берег. Минуло чимало часу, але зрештою сестра таки примудрилася убгати обох цуценят у човен. Стрибнула слідом за ними й почала чимдуж веслувати і тут раптом помітила, що човен у неї не відв'язаний.
Мама затамувавши дихання стежила за її просуванням по затоці.
"Бутл" сидів низько у воді, і не завжди його було видно. Коли він зникав за високою хвилею, мама в тривозі ціпеніла, певна, що човен разом з усією командою пішов на дно. Відтак хоробра оранжево-біла кулька знову виринала на гребені хвилі, і мама зводила дух.
Марго йшла якимось чудернацьким курсом. "Бутл" метався туди-сюди по затоці, а часом навіть прова його наверталась до узбережжя Албанії. Раз чи двічі Марго хитко вставала, озирала горизонт, прикривши очі долонею, потім знову сідала на лаву й гребла далі. Коли човен опинився нарешті на відстані оклику від берега (скоріше випадком, аніж цілеспрямовано), ми всі побігли на пристань і крізь гомін хвиль та ревіння вітру намагалися прокричати якісь вказівки. Марго доблесно веслувала до берега, і невдовзі човен з такою силою хряпнув об пристань, що мама ледве не впала в море. Собаки вискочили з човна й рвонули вгору крутосхилом, побоюючись, видно, що їх змусять здійснити ще одну мандрівку з тим самим капітаном.
Коли з нашою допомогою Марго вийшла на берег, одразу прояснилась причина її дивного мореплавання. Прибувши на острів, вона вмостилась на сонечку і міцно заснула. Розбуркав її шум вітру. Після майже тригодинного сну на нещадному сонці очі в неї так набрякли, що вона ледве блимала. Вітер та бризки дошкулили ще більше, і, коли Марго дісталася до пристані, вона вже взагалі майже нічого не бачила. Шкіра в неї згоріла до живого, а повіки так розпухли, що тепер сестра виглядала достоту як хижий, по-східному розкосий пірат.
– Далебі, Марго, я часом сумніваюсь, чи ти при здоровому глузді, – говорила мама, промиваючи їй очі холодним чаєм. – Ти витіваєш бозна-що.