– Чому б не назвати його "Веселий Роджер"? – висловила пропозицію Марго.
Я зневажливо пирхнув, пояснивши всім, що мені потрібне яке-небудь товсте ім'я, що пасувало б до зовнішнього вигляду човна та його індивідуальності.
– "Паташон", – непевно запропонувала мама.
Це теж не годилось, бо човен зовсім не був схожий на Паташона.
– "Ковчег", – зронив Леслі, але я хитнув головою.
Знову запала мовчанка, всі уп'ялися очима в човен. І раптом мені сяйнуло! "Бутл" – ось так я його охрещу. На честь портового міста в Англії.
Чудово, любий, – зраділа мама.
– А може, краще "Товстозадий"? – сказав Ларрі.
– Ларрі, синку! – дорікнула мама. – Не вчи малого таких слів.
Я обмірковував пропозицію Ларрі. Авжеж, назва не тривіальна, але як же тоді "Бутл"? Обидва імені, по-моєму, навдивовижу личили нашому опецькові. Добре помізкувавши, я знайшов вихід. Узяв жбан чорної фарби й ретельно вивів на борту великими розпливчастими літерами: "Бутл-Товстозадий". Ну от, тепер це буде не лише незвичайне, але й аристократичне ім'я, написане через дефіс.
Щоб заспокоїти маму, я пообіцяв у товаристві сторонніх називати човен тільки "Бутл". Коли ми нарешті нарекли новонародженого, настав час спускати його на воду. Марго, Пітер, Леслі та Ларрі знесли плоскодонку вниз, до пристані, а ми з мамою чимчикували позаду зі щоглою і пляшечкою вина, щоб ознаменувати урочисту подію. В кінці пристані захекані носії спинились, а ми тим часом морочилися над корком пляшки.
– Гей, що ви там воловодитесь? – роздратовано гукнув Ларрі. – Ради бога, хутчіше! Я ж вам не стапель.
Врешті-решт ми спромоглися витягти корок, і я дзвінко оголосив, Що нарікаю цей корабель "Бутлом-Товстозадим", після чого бемкнув пляшкою об пузатий борт, ближче до корми, але так невдало, що півпінти білого вина вихлюпнулось на голову Ларрі.
– Обережніше! – загорлав він. – Кого з нас ти збираєшся спускати на воду?
Розмахнувшись щосили, всі гуртом нарешті скинули човна з пристані, і той з гарматним пострілом упав на своє пласке дно, здійнявши фонтани солоних бризок, а тоді впевнено, розмірено застрибав на легких хвилях. У нього був ледь помітний крен на правий борт, але я великодушно приписав це білому вину, а не майстерності Леслі.
– Нумо, ворушіться! – командував Леслі. – Прилаштуємо щоглу... Марго, тримай прову... отак... Пітере, гайда на корму, а ми з Ларрі передамо вам щоглу... Треба тільки встромити її он у той паз.
Марго лягла на живіт, утримуючи прову човна, а Пітер спритно плигнув на корму і, розчепіривши ноги, наладнався прийняти щоглу з рук моїх братів.
– Знаєш, Лес, ця щогла, по-моєму, трохи задовга, – зауважив Ларрі, озираючи її критичним поглядом.
– Дурниці! – відказав Леслі. – Коли припасуємо, буде якраз. Ну що, Пітере, ви готові?
Той кивнув головою, міцно вхопив щоглу обома руками і встромив у гніздо. "Бутл-Товстозадий" з блискавичною швидкістю, дивовижною для його габаритів, перекинувся догори дном. Пітер у своєму єдиному вихідному костюмі зник під водою майже без сплеску. На поверхні лишились тільки його капелюх, щогла та осяйне жовтогаряче днище "Бутла".
– Він потоне! Потоне! – заверещала Марго, схильна все бачити в похмурому світлі.
– Ет, дурниці! Тут зовсім неглибоко, – заперечив Леслі.
– Я ж казав, ця щогла задовга, – єлейно протуркотів Ларрі.
– Вона цілком нормальна, – сердито відрубав Леслі.
– Просто цей телепень неправильно її встановив.
– Не смій називати його телепнем! – обурилася Марго.
– Ти б іще довшу тичку пришпандьорив до цього корита! – кепкував Ларрі.
– Якщо ти такий збіса розумний, чому ж тоді сам не зробив човна?
– Мене ніхто не просив... Крім того, це ти в нас вважаєшся фахівцем, хоча навряд чи тебе візьмуть на корабельні Клайд сайда 6.
– Ха-ха, як смішно! Критикувати найлегше... А все через того бевзя.
– Не обзивай його бевзем... як ти смієш?
– Ну годі-бо, діти, не сваріться, – умовляла мама.
– Але ж у Ларрі чортзна-який менторський тон...
– Слава богу! Він виплив, – радісно скрикнула Марго, коли забрьоханий, мокрий мов хлющ Пітер з'явився на поверхні.
Ми витягли його з води, і вони з Марго рвонули додому, щоб устигнути просушити костюм на вечір. Решта посунули слідом, досварюючись на ходу. Леслі, вражений дошкульною критикою Ларрі, надягнув плавки, озброївся грубезним посібником з конструювання яхт, прихопив рулетку і подався рятувати своє чадо. Півдня він відпилював од щогли фут за футом, аж доки від неї залишився тільки куций обрубок, зате сам човен набув рівноваги. Леслі, збитий з пантелику, обіцяв зробити нову щоглу, скоро він оволодіє деякими технічними премудростями. "Вутла" припнули до пристані, і він пишався там у всій своїй красі, нагадуючи строкате пухке кошеня без хвоста.
Невдовзі після ленчу приїхав Спіро. З ним був високий літній чоловік, на вигляд посол. Спіро пояснив, що це колишній дворецький короля Греції, він зголосився порушити свій спокій і допомогти нам улаштувати прийом. Виставивши усіх з кухні, вони вдвох усамітнились там. Трохи згодом я зазирнув у вікно. Дворецький, у чепурній камізельці, протирав чарки, а Спіро, зосереджено насупившись і мугикаючи пісеньку, наминав городину. Час од часу він підходив до стіни, де вишикувалось сім жаровень, і завзято дмухав на вуглини, від чого ті займалися рубіновим вогнем.
Першим прибув Теодор, по-святковому ошатний і цього разу без звичного колекціонерського причандалля. В одній руці він тримав ціпок, у другій – охайно перев'язаний пакунок.
Агга! Вітаю... з днем народження, – мовив він, тиснучи мені руку. – Я приніс тобі... е-е... невеличкий... е... сувенір... на спомин... тобто... дарунок, щоб відзначити... річницю... гм.
Розгорнувши папір, я з радістю вгледів об'ємистий том з природознавства – "Фауна ставів та річок".
Гадаю, це буде корисним... гм... надбанням для твоєї бібліотеки, – вів далі Теодор, розгойдуючись навшпиньках. – Тут можна знайти багато цінних відомостей про... е... життєдіяльність прісноводних.
Помалу-малу над'їжджали інші гості, і перед нашим особняком вишикувався цілий кортеж таксі й екіпажів. Світлиці заповнювались людьми, всі гомоніли, заходили в суперечки, реготали, а дворецький (на превелике мамине замішання вбраний у фрак) лавірував між гостей, немов статечний пінгвін, розносив закуски й напої з виглядом некоронованого монарха. Внизу на кухні хазяйнував Спіро. Обличчя його, розпашіле від вогню, грізно супилось; він частенько прикладався до вина і заводив гучних пісень своїм басом. У повітрі гостро пахло часником і прянощами. Між кухнею й вітальнею на пристойній швидкості курсувала Лугареція. Іноді вона примудрялась загнати в куток котрогось нещасного гостя і там тицяючи йому під носа тарілку з салатом, детально живописала свої пекельні муки в кріслі дантиста.