– Ну? – прорік він. – Чого ми чекаємо?
– Ми чекаємо маму, – пояснив Леслі. – Роджер знайшов ліхтар.
– О боже! –вигукнув Ларрі і, випроставшись, проревів: – Не баріться, мамо! Хутчій! Пес може потерпіти.
– Іди, синку, – слухняно відгукнулась мама, не рушивши з місця, бо Роджер ще не збирався полишати стовп.
– Цей клятий пес заважав нам цілу дорогу, – сказав Ларрі.
– Май терпіння, – обурилася Марго. – Собака не винна... Ти вже забув, як ми цілісіньку годину чекали тебе в Неаполі?
– У мене був розлад шлунку, – холодно зронив Ларрі.
– І в нього, може, теж розлад, – переможно заявила Марго. – Хоч шило, хоч шайка.
– Не шайка, а швайка, ти хотіла сказати.
– Хоч би що я хотіла, це одне й те саме.
У цю мить надійшла мама, злегка скуйовджена, і ми переключили нашу увагу на Роджера, якого треба було посадити в кеб. Роджер досі ніколи не їздив у таких чортопхайках і тому глипав на візок підозріливо. Врешті-решт довелося заштовхнути його силоміць, а потім під несамовитий гавкіт вмощуватися самим. Кінь з переляку рвонув уперед, а ми всі звалились у купу, придушивши Роджера, що лементував, аж захлинався.
Нічогенький початок, – ущипливо зауважив Ларрі. – Я то думав, що ми в'їдемо з шляхетним, величним виглядом, а ми... ми вступаємо в місто, наче трупа середньовічних акробатів.
– Не переймайся, синку, – заспокоювала його мати, поправляючи капелюшок. – Скоро вже готель.
Коли візок з брязкотом гуркотів до центру, ми, наструнчившись на волосяних сидіннях, силкувалися прибрати царственого вигляду, так потрібного Ларрі.
Роджер, затиснутий в міцних обіймах Леслі, перекинув голову через край візка і закотив очі, немов надійшла його остання хвилина. Ми проминули завулок, де на сонечку грілись чотири кудлаті дворняги. Роджер напружився і голосно, надсадно загавкав. Одразу збадьорившись, дворняги з пронизливим дзявканням рвонули за візком. Наші царствені пози було безнадійно порушено, оскільки двоє тримали тепер ошалілого Роджера, а решта, перегнувшись назад, відчайдушно махали журналами й книжками, відганяючи зграю переслідувачів. Це ще більше роздражнило їх, з кожним новим провулком собак дедалі більшало, і, коли ми котили головною вулицею міста, біля наших коліс крутилося двадцять чотири оскаженілих барбоси.
Чому ви нічого не зробите? – підвищив голос Ларрі. – Це ж просто сцена з "Хатини дядька Тома".
От і зроби що-небудь, замість базікати, – відрізав Леслі, все ще борюкаючись з Роджером.
Ларрі миттю скочив на ноги, вихопив батіг з рук здивованого візника і стьобнув по собачій зграї. Одначе промахнувся і вперіщив по потилиці Леслі.
– Що в біса ти виробляєш? – ревнув Леслі, обертаючи до нього розпашіле від люті обличчя.
– Я ненавмисне, – безтурботно пояснив Ларрі. – Давно не практикувався... не тримав батога в руках.
– Ну так обережніше, хай тобі грець! – гарячкував Леслі.
– Годі, годі, синку, він же ненароком, – сказала мама.
Ларрі ще раз стьобнув батогом по зграї і збив з мами капелюшок.
– Від тебе клопоту більше, ніж від собак, – дорікнула Марго.
– Обережніше, синку, – мовила мама, хапаючись за капелюшок. – Ти можеш поранити кого-небудь. Краще б ти облишив батіг.
У цю мить візник спинився перед під'їздом з вивіскою: "Швейцарський пансіонат". Собаки, відчувши, що нарешті вони зможуть помірятися силою з оцим зманіженим чорним псом, який розкошує в екіпажі, щільно оточили нас зусібіч. Двері готелю прочинились, появився старезний консьєрж з бакенбардами і став незворушно споглядати веремію на вулиці. Перетягти Роджера з візка в готель було нелегкою справою. Нести на руках важкого собаку і весь час його стримувати – для цього знадобилися зусилля всієї родини. Ларрі забув про свою величну позу і розважався тепер досхочу. З батогом у руках, пританцьовуючи на тротуарі, він пробивався крізь собачий заслін. Леслі, Марго, мама і я тягли Роджера, який щосили пручався й гарчав. Врешті-решт ми ввалились до вестибюля. З'явився господар готелю і витріщився на нас з острахом і цікавістю. Мама, в збитому набік капелюшку, міцно стискаючи в руці мою банку з гусеницями, чарівно усміхнулась йому, немовби наш приїзд був найбуденнішою подією в світі:
– Наше прізвище Даррелл. Сподіваюсь, для нас зарезервовано кімнати?
– Так, мадам, – відповів господар, бокуючи від Роджера. – На другому поверсі... чотири покої з балконом.
– Чудово! – засяяла мама. – Тоді ми відразу підемо нагору і трохи відпочинемо з дороги.
І з величною гідністю вона повела свою сім'ю вгору сходами.
Незабаром ми спустились униз і поснідали в просторій незатишній кімнаті, захаращеній порошними пальмами в шапликах та кривобокими скульптурами. Обслуговував нас консьєрж із бакенбардами, який, переодягнувшись у фрак і целулоїдну рипучу маніжку, зробився тепер метрдотелем. Частування, проте, було тривним і смачним, ми добре підкріпились. Коли подали каву, Ларрі, вдоволено зітхнувши, відкинувся на стільці.
– Пристойна їжа, – розщедрився він на похвалу. – Якої ви думки про це місце, мамо?
– Годують тут непогано, синку, – ухильно відповіла мама.
– А вони привітні хлопці, – вів далі Ларрі. – Сам господар пересунув моє ліжко ближче до вікна.
– Він був не надто привітний, коли я попросив у нього паперу, – сказав Леслі.
– Паперу? – перепитала мама. – Нащо тобі папір?
– Для туалету... там його не було, – пояснив Леслі.
– Шшш! Не за столом, – прошепотіла мама.
– Ти, мабуть, погано дивився, – ясно й чітко промовила Марго. – Там його повен ящичок.
– Марго, серденько! – вжахнулась мама.
– В чім річ? Ти не помітила ящичка?
Ларрі хихикнув.
– Через деяке чудернацтво міської каналізації, – люб'язно пояснив він, – цей ящичок призначено... е... для відходів...
Марго зашарілась.
– Ти маєш на увазі... що це було... Боже мій! Я ж могла чимось заразитися!
Сестра розплакалась і вибігла з їдальні.
– Антисанітарія, – суворо сказала мама. – Це справді бридко. Помилились ви чи ні, в кожному разі тут можна підхопити черевний тиф.
– Ніхто не помилявся б, якби тут був порядок, – зауважив Леслі.
– Так, синку, тільки не варто зараз про це сперечатись. Треба чим хутчіш знайти житло, доки ми не похворіли.