– Часу в нього повно, – говорив Леслі. – Зрештою, він уже вміє читати, хіба ні? Я навчу його стріляти, а якщо ми купимо човен, – то й стернувати.
– Але ж, синку, чи це згодиться йому в майбутньому? – заперечувала мама і невпевнено додавала: – Правда, він може піти в торговельний флот абощо...
– Я гадаю, найважливіше, щоб Джеррі навчився танцювати, – висловлювала свою думку Марго, – інакше він виросте неотесаним, відсталим незграбою.
– Так, доню, але з танцями можна зачекати. Спершу йому треба грунтовно взятися за такі предмети, як математика, французька мова... Окрім того, пише він із жахливими помилками.
– Література, – переконано доводив Ларрі. – Ось що йому конче потрібно. Справжнє, досконале знання літератури. Решта прийде само собою. Я завжди даю йому читати тільки класику.
– Може, все ж таки Джеррі ще ранувато читати Рабле? – сумнівалася мама.
– Хороша, справжня сатира, – категорично заявляв Ларрі. – Важливо, щоб у хлопця вже зараз вироблялося правильне ставлення до сексу.
– У тебе просто манія щодо сексу, – строго зауважила Марго. – Про що б не йшлося, ти завжди його приплутаєш.
– Найголовніше для нього – це спорт на свіжому повітрі; якби він навчився стріляти й стернувати... – почав був Леслі.
– Ет! Облиш свої проповіді... Скажи ще про користь холодного душу.
– Кепсько те, що ти збіса пихатий і зарозумілий. Навіть не можеш вислухати точку зору іншого.
– Таку обмежену точку зору, як твоя? Невже ти сподіваєшся, що я слухатиму?
– Годі-бо, припиніть! Нащо сваритися? – умовляла мама.
– Але ж Ларрі зовсім утратив здоровий глузд.
– Я-а-а?! – обурювався Ларрі. – Та в мене глузду більше, ніж у вас усіх!
– Звичайно, синку, але ж сварка нічого не вирішує. Нам потрібна людина, яка могла б навчати Джеррі і розвивати його зацікавлення.
– У нього, здається, лише одне-єдине зацікавлення, – невесело констатував Ларрі. – А саме: ця препогана звичка тягнути в дім усяку звірину й комашню. Гадаю, зайве розвивати його в цьому напрямі. На нас і так звідусіль чигає небезпека... Власне, сьогодні вранці я хотів запалити сигарету, і о прокляття! З пачки вилітає здоровенний джміль!
– А в мене – коник, – буркнув Леслі.
– Атож, слід покласти цьому край, – заявила Марго. – Уявіть собі, на моєму туалетному столику я натрапила на банку з якимись огидними хробаками.
– Бідолашне хлоп'я, воно ж не робить нічого лихого, – примирливо сказала мама. – Просто в нього таке захоплення.
– Я не зважав би на джмелів, – підкреслив Ларрі, – якби бачив у всьому цьому бодай якийсь сенс. Але ж це тимчасовий період... років до чотирнадцяти, не більше.
– Цей період почався у Джеррі з двох років, – заперечила мама, – і не схоже, щоб він коли-небудь скінчився.
– Ну що ж, – сказав Ларрі. – Якщо ти наполягаєш і вважаєш за потрібне напихати його марною, необов'язковою інформацією, то, мабуть, Джордж візьметься його навчати.
– От і чудово! – зраділа мама. – Коли ти підеш до нього? Краще не зволікати.
Надворі сутеніло. Я сидів під розчиненим вікном, обійнявши Роджера за кудлату шию, і слухав зацікавлено (хоч і з деяким внутрішнім супротивом), як вирішується моя доля. Коли справу було нарешті залагоджено, в мене почали виникати різні запитання: хто такий оцей Джордж і навіщо мені взагалі їхні уроки. Але присмеркове повітря п'янило пахощами квітів, темні оливкові гаї вабили таємничими чарами, тож я забув про близьку небезпеку освіти і вирушив з Роджером до заростей ожини ловити світлячків.
Джордж виявився давнім приятелем Ларрі, на Корфу він приїхав писати книжки. Мене це аніскільки не здивувало, бо за тих часів усі знайомі Ларрі були письменники, поети або художники. Відверто кажучи, саме завдяки Джорджеві ми опинились на Корфу. Він писав про цей острів такі панегірики, що Ларрі вбив собі в голову – жити ми можемо тільки на Корфу і більше ніде. Нині цей Джордж мусив розплачуватися за свою недалекоглядність. Він завітав до нас, щоб обговорити з мамою питання моєї освіти, і ми познайомились. Розглядали ми один одного підозріливо. Джордж був височенний на зріст, неймовірно худий чоловік. Рухався він легко й невимушено, але трохи дивно, ніби маріонетка. Тонке, змарніле обличчя прикривали гостра каштанова борідка й великі окуляри в черепаховій оправі. Він мав глибокий, меланхолійний голос, а в його стриманих жартах прохоплювались нотки сарказму. Щоразу, кинувши дотеп, він хитро посміхався собі в борідку, аніскілечки не зважаючи на реакцію слухачів.
Джордж дуже поважно поставився до наших уроків. Його не збентежило навіть те, що на острові неможливо було дістати шкільні підручники; він перекинув догори дном свою бібліотеку і в призначений день з'явився озброєний найфантастичнішим набором томів. Спокійно й терпляче навчав він мене азів географії по картах на обкладинці раритетного видання "Енциклопедії"; англійську мову ми вдосконалювали на творах різнокаліберних авторів – од Уайльда до Гіббона, французьку – по грубезному знадливому фоліанту "Малого Лярусса", математику – усно.
З моєї точки зору найважливіше було присвячувати якомога більше часу природознавству, і Джордж докладно пояснював мені, як спостерігати і як робити записи в щоденнику.
Я збагнув, що нотатки допоможуть мені проаналізувати й запам'ятати все значно краще. На уроки я не спізнювався лише в ті дні, коли ми вчили природознавство.
Щоранку, о дев'ятій, між оливами урочисто з'являлася постать Джорджа, вбрана в шорти, сандалі й солом'яний капелюх – одоробло з обшарпаними крисами. Під пахвою Джордж тримав стіс книжок, а в руці патик, яким він енергійно розмахував.
Доброго ранку. Сподіваюсь, учень з палким нетерпінням чекає на свого вчителя? – вітався він зо мною, усміхаючись трохи похмуро.
У маленькій їдальні з причиненими від сонця віконницями панувала зелена півтемрява. Розморені спекою мухи повільно повзали по стінах або з сонним дзижчанням очманіло літали по кімнаті. Знадвору долинав голосний дзвін цикад, що уславлювали народження нового дня. Джордж височів над столом, методично розкладаючи книги.
Побачимо, побачимо, – мурмотів він, водячи довгим вказівним пальцем по нашому ретельно складеному розкладу. – Та-ак, математика. Якщо не помиляюсь, ми розв'язували непомірно важку задачу, докладали титанічних зусиль, щоб визначити: за скільки днів шестеро робітників зведуть мур, коли відомо, що троє з них зробили це за тиждень. Пригадується, ми витратили на цю задачу не менше часу, аніж робітники на мур. Ну гаразд, повернімося до наших бовванів. Зосередимось і знову до бою! А може, тобі нецікавий сам зміст задачі? В такому разі давай спробуємо більш хвилюючий варіант.