— Цю пастушу ідилію, мадмуазель, завжди писали на золотих скрижалях! — сказав поет.
— І не раз задумували в мансарді! — заперечив полковник.
Кинувши на поета гострий погляд, якого той не витримав, Модеста відчула дзвін у вухах, в очах у неї потемніло, і вона промовила крижаним тоном:
— А, сьогодні ж середа!
— Не вважайте, що я хочу попасти в тон панні Модесті, та й цей настрій у неї, звичайно, скороминущий,— урочисто заявив герцог д'Ерувіль, якому ця трагічна для Модести сцена дала час поміркувати,— але, повірте, світське товариство, двір і Париж так мені остогидли, що якби в герцогині д'Ерувіль були розум та привабливість панни де Лабасті, я залюбки погодився б прожити з нею як філософ у своєму замку, роблячи добро ближнім, осушуючи болота, виховуючи дітей...
— Це вам зарахується, пане герцог,— відповіла Модеста, надовго затримавши погляд на цьому шляхетному вельможі.— Але ви мені лестите,— провадила вона,— думаючи, що я зовсім не легковажна і маю досить внутрішнього змісту, аби жити в самотині. А може, й справді в цьому моє призначення,— сказала вона, глянувши на Каналіса з виразом глибокої зневаги.
— В цьому призначення всіх людей скромного достатку,— відповів поет.— А Париж вимагає вавілонської розкоші. Іноді я запитую себе, як мені досі щастило підгримувати свій спосіб життя.
— На це запитання міг би відповісти король, і не тільки вам, а й мені, бо ми обидва живемо з ласки його величності. Якби після падіння Великого, як називали Сен-Мара118, його посада не перейшла нашому родові, нам би довелося продати замок д'Ерувіль чорній банді. О, повірте, мадмуазель, я вважаю для себе великим приниженням, що мені доводиться домішувати грошові розрахунки до питання про моє можливе одруження...
Це щиросерде зізнання і невдаваний жаль, який прозвучав у ньому, зворушили Модесту.
— В наші дні, пане герцог,— сказав поет,— у Франції не знайдеться чоловіка, настільки багатого, щоб він дозволив собі безумство взяти дружину без посагу лише за її особисті принади, за вроду і характер...
Уважно глянувши на Модесту, на чиєму обличчі він уже не помітив подиву, полковник багатозначно подивився на Каналіса.
— Порядні люди,— сказав він,— можуть знайти чудове застосування своєму багатству, поставивши собі за мету залагодити шкоду, якої час завдав стародавнім дворянським родам.
— Авжеж, тату,— серйозним тоном підтвердила Модеста.
Полковник запросив герцога та Каналіса пообідати в нього без церемоній у костюмах для верхової їзди — мовляв, він і сам так обідатиме.
Повернувшись додому, Модеста пішла перевдягтися і з цікавістю глянула на коштовний подарунок, який їй привезли з Парижа і який вона знехтувала з такою жорстокою зневагою.
— Ох, і чудові ж речі вміють тепер робити,— сказала вона Франсуазі Коше, що стала її покоївкою.
— А той бідолашний хлопець лежить у гарячці, мадмуазель...
— Хто тобі сказав?
— Пан Буча. Він приходив сюди і просив переказати вам, що дотримав слова в призначений день, хоча він думає, ви уже помітили це й самі.
Модеста спустилася до вітальні, вдягнена з царственою простотою.
— Дорогий тату,— голосно сказала вона, взявши полковника під руку,— навідайте, прошу вас, пана де Лабрієра, спитайте, як він себе почуває, і поверніть йому цей подарунок. Ви можете послатися на те, що ні мої скромні достатки, ні смаки не дозволяють мені користуватися дорогоцінними дрібничками, які личать тільки королевам або куртизанкам. До того ж подарунок я могла б прийняти тільки від жениха. Попросіть славного юнака залишити хлист у себе до того часу, поки ви знатимете, чи досить ви багаті, щоб оплатити його вартість.
— То в моєї дівчинки так багато тверезого розуму? — сказав полковник, цілуючи Модесту в лоб.
Каналіс скористався з того, що герцог д'Ерувіль та пані Міньйон почали між собою розмову, і вийшов у сад. До нього незабаром приєдналася і Модеста. Нею керувала цікавість, а не бажання стати пані де Каналіс, як вважав поет. Він сам був трохи збентежений безсоромністю, з якою проробив сьогодні маневр, що його військові називають "кру-у-гом — і кроком руш!", хоча, згідно з мораллю шанолюбства, кожен на його місці повівся б так само — і не вагаючись. Побачивши, як підходить до нього злощасна Модеста, він став підшукувати своєму вчинку ймовірне пояснення.
— Дорога Модесто,— звернувся він до неї з лагідними нотками в голосі,— я повинен сказати, хоч і ризикую накликати на себе ваше невдоволення, що за тих взаємин, які між нами склалися, ваше прихильне ставлення до герцога д'Ерувіля прикро вражає чоловіка, опанованого пристрастю, а надто поета, адже душа в поета по-жіночому чутлива, і муки ревнощів для нього особливо нестерпні. Поет якщо кохає, то кохає по-справжньому. З мене був би нікчемний дипломат, якби я зразу не вгадав, що ваше кокетування, ваші начебто непослідовні, але заздалегідь обмірковані вчинки мали певну мету: ви хотіли дослідити мій характер.
Модеста підвела голову швидким, розумним і кокетливим порухом; такі рухи, певне, можна бачити тільки в тварин, у яких інстинкт породжує чудеса грації.
— ...Я збагнув це, тільки-но вернувся додому вже після нашої першої зустрічі, дивуючись витонченості вашого лукавства, що було в цілковитій гармонії з вашою вдачею, з усім вашим виглядом. Будьте спокійні, я ніколи не засумнівався в тому, що це лукавство було тільки оболонкою чарівної душевної чистоти. Звичайно ж ні ваш розум, ні ваша освіченість не завдали шкоди дорогоцінній невинності, якої ми вимагаємо від нареченої. Воістину ви створені для того, щоб бути дружиною поета, дипломата, мислителя, приреченого спізнати чимало мінливостей долі на крутій дорозі до життєвого успіху, і моє захоплення вами можна зрівняти тільки з моєю симпатією до вас. Якщо ви не грали вчора комедії, прихильно вислуховуючи мої признання, признання чоловіка, чиє марнославство переміниться на гордість, коли він побачить, що ви обрали його, чиї вади під вашим чародійним впливом перетворюються на чесноти, то, благаю вас, не торкайтеся мого вразливого місця! Ревнощі здатні отруїти мою душу, а ви дали мені відчути всю їхню згубну жахливу силу. О, це не ревнощі Отелло! — вигукнув він, помітивши нетерплячий жест Модести.— Ідеться про мене самого. Я розпещений у цьому відношенні. Вам відома моя єдина сердечна схильність, їй я завдячую щастя, яке спізнав у житті — на жаль, дуже неповне! — Він похитав головою.— Бога кохання в усіх народів зображують дитиною, бо тільки дитина може думати, що все життя належить їй... Але сама природа визначила межі моєму почуттю — воно виявилося мертвонародженим. Чуйне материнське серце вгадало, заспокоїло болючу рану моєї душі, бо коли жінка здатна на високі почуття, вона, знаючи, що в ній згасають радощі кохання, вміє любити з ангельською лагідністю, і герцогиня ніколи не змусила мене страждати. За десять років ми не обмінялися ні словом, ні поглядом, які б завдали прикрості мені або їй. Слова, думки, погляди для мене мають куди більше ваги, ніж для людей пересічних. Один погляд може принести мені божественну втіху; і водночас найменший сумнів — для мене смертельна отрута, вона діє вмить — і я перестаю кохати. На мою думку, а вона суперечить уявленням тих, кому подобається тремтіти, сподіватися, чекати, кохання має опиратися на цілковиту впевненість, на спокійну, по-дитячому безтурботну, безмежну віру... Те солодке пекло, яке жінки своїм кокетуванням так полюбляють створювати для нас тут, на землі, я вважаю щастям надто жорстоким і наперед від нього відмовляюся. Для мене кохання — або рай, або пекло. Жити в пеклі я не хочу й почуваю в собі досить сили, щоб узяти на плечі тягар голубого склепіння раю. Я віддаю всього себе, я не матиму в майбутньому таємниць, не вагатимуся, не вдаватимуся до обману, і натомість я вимагаю того самого. Може, вас ображають мої сумніви? Але зважте, що я говорю не так про вас, як про себе.