— Але ж мама не дозволила б мені написати.
— І ти вважаєш, що вчинила розважливо, дочко? Якщо вже ти, на своє лихо, все обміркувала самостійно, то чому ж твій розум і твій здоровий глузд не підказали тобі, за браком сором'язливості, що, вчинивши так, ти кидаєшся на шию чоловікові? Невже ж моя дочка, моя єдина дитина, не має ні гордості, ні почуття власної гідності? О Модесто, через тебе твій батько пережив дві пекельно тяжкі години в Парижі. Бо, зрештою, з погляду моралі ти повелася не краще, ніж Беттіна, і ти навіть не маєш того виправдання, що тебе звабили. Ти виявила себе кокеткою і кокеткою холодною, а таке кокетство, така тверезо обміркована любов — найжахливіша вада француженок.
— Чому ж я не маю гордості? — з плачем вигукнула Модеста.— Адже він досі навіть не бачив мене!
— Він знає твоє ім'я...
— Я назвала йому себе лише після того, коли його побачила, і мої очі підтвердили враження, що склалося в мене після трьох місяців листування, під час якого наші душі досягли повного взаєморозуміння.
— Авжеж, мій любий заблудлий ангеле, ти таки внесла крихту розважливості в безумство, яке могло завдати непоправної шкоди твоєму щастю і невтішного горя твоїм батькам...
— Але, зрештою, тату, хіба щастя не послужить виправданням мого сміливого вчинку? — промовила вона з серцем.
— О, то ти вважаєш це тільки сміливим вчинком? — вигукнув батько.
— Авжеж, і колись такого сміливого вчинку припустилася й мама,— переконано заявила Модеста.
— Зухвале дівчисько! Твоя мама побачила мене вперше на балу, а ввечері сказала батькові, який душі в ній не чув, що їй здається, я міг би принести їй щастя. Подивися правді у вічі, Модесто, хіба є щось спільне між коханням, яке, правда, зродилося раптово, але на очах у батька, і твоїм безумним вчинком? Написати незнайомцеві!
— Незнайомцеві, тату? Адже я написала одному з найуславленіших наших поетів, чиє життя минає у всіх на видноті, чий характер і вчинки дають поживу наклепам і обмові; я написала чоловікові, осяяному ореолом слави, і я лишалася для нього в ролі літературної героїні, дівчини з драми Шекспіра, аж поки мені захотілося з'ясувати, чи зовнішність цього чоловіка так само прекрасна, як і його душа...
— О господи! Бідолашна дитино! Ти перетворюєш шлюб на поетичну химеру. Але ж якщо в усі часи дівчат замикали в тісному сімейному колі, якщо Бог і суспільні закони ставлять їх у цілковиту залежність від батьків, то саме для того, щоб урятувати їх від згубних наслідків поезії, яка зачаровує вас, засліплює, і ви не бачите дійсності крізь марево ілюзій. Поезія — одна з життєвих утіх, але не само життя.
— Тату, це питання поки що не дістало остаточного вирішення перед судом фактів, боротьба між нашими серцями і родинами триває.
— Горе дітям, якщо вони хочуть домогтися щастя через непослух своїм батькам! — серйозно сказав полковник.— Тисяча вісімсот тринадцятого року один з моїх товаришів маркіз д'Еглемон одружився із своєю кузиною супроти волі її батька, і молоде подружжя дорого заплатило за впертість, яку дівчина прийняла за кохання. Я був свідком цього. В таких випадках остаточний присуд має виносити тільки родина.
— Мій наречений казав мені це саме,— відповіла Модеста.— Спочатку він узагалі виступив переді мною в ролі Оргона96, й у нього навіть вистачило мужності принизити в моїх очах поетів.
— Я прочитав твої листи,— сказав Шарль Міньйон, не приховуючи глузливої посмішки, яка стривожила Модесту.— І мушу сказати, що твій останній лист навряд чи можна простити навіть звабленій дівчині, якій-небудь Юлії д'Етанж. Господи, якої шкоди завдають нам романи!..
— Якби ніхто не писав романів, мій любий тату, ми переживали б їх у житті. Краще вже читати книжки. В наші часи не так багато любовних пригод, як було за царювання Людовіків Чотирнадцятого й П'ятнадцятого, коли романів друкували значно менше. Крім того, якщо ви прочитали ці листи, ви повинні погодитися, що я знайшла для вас чудового зятя, людину ангельської душі й непідкупної чесності. Він стане для вас глибоко шанобливим сином. І ви не могли не відчути, що ми кохаємо одне одного принаймні так само, як колись кохали ви й матуся. Гаразд, я згодна, що не все у нас відбулося згідно з правилами етикету. Якщо хочете, я припустилася помилки...
— Я прочитав твої листи,— повторив батько, уриваючи дочку,— і тому я знаю, як виправдав він у твоїх очах вчинок, що його могла б дозволити собі жінка уже досвідчена й охоплена пристрастю. Але для двадцятирічної дівчини це жахлива помилка...
— Помилка в очах буржуа, бундючних Гобенгеймів, які вимірюють життя по лінійці. Не будемо виходити за межі світу мистецтва й поезії, тату... Для нас, дівчат, існує тільки два шляхи: або показати чоловікові, що ми кохаємо його, за допомогою всіляких манірних кривлянь або відверто йому признатися. Хіба другий шлях не кращий, не шляхетніший? Нас, французьких дівчат, батьки доставляють чоловікові за контрактом, як товар, "по закінченні тримісячного терміну", а то й у кінці "поточного місяця", як було з дочкою Вількенів. Але в Англії, у Швейцарії, в Німеччині одружуються приблизно за моєю системою. Що ви на це скажете? Хіба я наполовину не німкеня?
— Наївне дитя! — вигукнув полковник, дивлячись на дочку пильним поглядом.— Перевага Франції полягає в її тверезому глузді, в тій логіці, до якої привчає наш розум чудова французька мова. Франція — це світовий інтелект! Англія та Німеччина романтичні, коли справа торкається цієї сторони їхнього побуту. Але знатні родини й там дотримуються наших звичаїв. Отже, ви ніколи не захочете зрозуміти, що батьки добре знають життя, що вони несуть відповідальність за ваші душі, за ваше щастя, що на них лежить обов'язок допомогти вам обминути підводні рифи, яких так багато у світі! О Господи, чия ж це провина? — вигукнув він.— Їхня чи, може, наша? Чи слід тримати дітей у залізному кулаці? Невже ми маємо бути покарані за свою любов, за те, що дбаємо про щастя дітей і, на лихо собі, беремо його надто близько до серця?
Почувши цей вигук, у якому бриніли сльози, вигук, схожий на врочисте закляття, Модеста краєчком ока глянула на батька.