Нещасний Лабрієр повільно поплентав до Каналіса. А тим часом поет, залишившись наодинці з собою, віддався вихору думок, викликаному тим "другим порухом душі", що його так вихваляє князь де Талейран. Перший порух — це голос природи, другий — голос суспільства.
— Дівчина, в якої шість мільйонів статку! І мої очі не розгледіли блиск цього золота в темряві невідомості! З таким багатством я став би пером Франції, графом, послом. А я відповідав на листи міщанок, дурок, інтриганок, яким хотілося мати від мене автограф! І знудився від цих маскарадних інтриг саме в той день, коли Бог послав мені обрану душу, ангела із золотими крильми... Ет, пусте! Я напишу нову геніальну поему, і щаслива нагода повториться! Але ж і поталанило цьому дурнику Лабрієрові! Отак розпустити хвоста під сонцем моєї слави! Який плагіат! Я — модель, а він буде статуєю! Ми розіграли байку про Бертрана і Ратона95! Шість мільйонів і на додачу дівчина-ангел, дочка графа де Лабасті! Ангел аристократичний, закоханий у поезію і в поета! А я, бач, зображував із себе сильну особу, вдавав Геркулеса, щоб подавити своєю моральною перевагою оте втілення сили і простоти, отого славного солдата із золотим серцем, друга дівчини. І тепер він їй розкаже, що я людина бездушна! Я розіграв роль Наполеона там, де мав би з'явитися серафимом! Ну що ж, зате я, можливо, матиму друга. Правда, я дорого заплачу за нього, але дружба — таке чудове почуття! Шість мільйонів — ось вартість справжнього друга. Зрештою, не так легко його придбати, навіть за таку ціну.
І тут до кабінету Каналіса увійшов Лабрієр. Він був засмучений.
— В чому річ? Що з тобою? — запитав у нього поет.
— Батько зажадав, щоб дочка дістала змогу зробити вибір між двома Каналісами...
— Бідолашний хлопець! — вигукнув поет, засміявшись.— А він, видно, має голову на плечах, цей татусь...
— Я дав слово честі, що привезу тебе у Гавр,— жалібним голосом сказав Лабрієр.
— Мій любий хлопче,— відповів Каналіс,— якщо йдеться про твою честь, ти можеш на мене покластися. Зараз же піду просити, щоб мені надали місячну відпустку.
— Модеста така гарна! — в розпачі вигукнув Лабрієр.— А ти легко мене затьмариш! Я й так дивувався, що мені всміхнулося щастя. І твердив собі: тут сталася помилка!
— Ну там видно буде! — сказав Каналіс із жорстокою радістю.
Того ж таки вечора, після обіду, Шарль Міньйон та його касир, завдяки трифранковим прогонам, не їхали, а летіли в Гавр. Шарль заспокоїв свого друга щодо любовної інтриги Модести, звільнив його від покладених на нього обов'язків сторожового пса і розвіяв його підозри з приводу Буча.
— Усе на краще, мій славний Дюме,— сказав Шарль, який навів у Монжено довідки і про Каналіса, і про Лабрієра.— У нас буде два виконавці для однієї ролі! — весело вигукнув він.
Одначе він попросив старого друга нікому нічого не казати про комедію, яка мала розігратися в Шале,— то, зрештою, була найм'якша кара або наука з тих, яким батько будь-коли піддавав дочку. Всю дорогу від Парижа до Гавра друзі розмовляли, не змовкаючи, і Дюме ознайомив полковника з усіма, навіть найнезначнішими подіями, які відбулися в його родині за чотири роки його відсутності. З тієї розмови Шарль зокрема довідався, що наприкінці тижня до них приїде знаменитий хірург Деплен, щоб оглянути катаракту на очах у графині й сказати, чи можна їй повернути зір.
За кілька хвилин до того часу, коли в Шале подавали сніданок, ляскіт батога візничого, який сподівався на щедрі чайові, повідомив мешканцям котеджу про приїзд двох старих солдатів. Тільки повернення батька після тривалої розлуки могло супроводжуватися таким шумом; отож усі жінки вибігли до хвіртки. Більшість батьків і більшість дітей — і батьки, мабуть, краще, ніж діти — розуміють п'янку радість цієї зустрічі. Отож письменникові, на щастя, немає потреби описувати її, бо найпрекрасніші слова і навіть сама поезія не в спромозі передати ці переживання. А може, радісні почуття взагалі не піддаються зображенню в літературі.
Жодного слова, яке могло б затьмарити щастя родини, не було вимовлено в той день. Батько, мати й дочка наче змовилися не згадувати про таємниче кохання, яке зігнало краску з обличчя Модести, що вперше підвелася після хвороби. З притаманною справжнім солдатам делікатністю полковник не відходив від дружини, тримаючи її руку в своїй, і дивився на Модесту, знову й знову милуючись її витонченою, яскравою і поетичною красою. Чи не з таких дрібничок можна впізнати людину з шляхетним серцем? Модеста, боячись потурбувати радість батька й матері, радість, змішану зі смутком, час від часу підходила до мандрівника і цілувала його в чоло; цілуючи батька так часто, вона ніби хотіла приголубити його за двох.
— О люба дитино, я тебе розумію! — сказав полковник, стиснувши руку Модести в ту мить, коли вона ластилася до нього.
— Тихше! — прошепотіла Модеста йому на вухо, показуючи на матір.
Промовиста мовчанка Дюме тривожила Модесту, що побоювалася наслідків його подорожі в Париж. Іноді вона крадькома поглядала на лейтенанта, але нічого не могла прочитати під незворушним виразом його огрубілого обличчя. Як обачливий батько, полковник хотів спершу розгадати вдачу своєї єдиної дочки, а головне, порадитися з дружиною і вже потім обговорити справу, від якої залежало щастя всієї родини.
— Встань завтра раненько, моя люба дитино,— сказав він увечері.— Якщо буде гарна погода, ми з тобою прогуляємося берегом моря... Нам треба поговорити про ваші поеми, панно де Лабасті.
Ці слова він сказав з батьківською усмішкою, що, наче віддзеркалення, промайнула і на губах Дюме. Більш нічого Модеста не довідалася, але й цього було досить, щоб заспокоїти її тривогу і розбудити в ній цікавість, отож вона не могла заснути до пізньої ночі, роблячи всілякі припущення. Назавтра вранці вона вдяглась і була готова вийти раніше від полковника.
— Тобі все відомо, любий тату, так? — сказала Модеста, як тільки вони вийшли на дорогу, що вела до моря.
— Мені відомо все, і я знаю навіть те, чого ти не знаєш,— відповів він.
Після цих слів батько й дочка пройшли кілька кроків мовчки.
— Поясни мені, моя дитино, як могла дочка, улюблениця своєї матері, зважитися на такий серйозний вчинок — написати незнайомому чоловікові, не порадившись із нею?