Ця поетична тирада, виголошена з талановитим пафосом справжнього актора, змусила касира заціпеніти з виряченими від подиву очима. Це розважило великого поета.
— З поваги до вас, — провадив цей павич, ще пишніше розпускаючи хвоста,— і з поваги до почуттів, які я вмію цінувати, пропоную вам відкрити мою скарбничку і пошукати, чи немає там листів від дівчини, що нею ви опікуєтесь. Але, повірте, я знаю лік листам, я запам'ятовую прізвища, і, слово честі, ви помиляєтесь...
— Ось яка доля чекала в цьому паризькому болоті бідолашну дівчину! — вигукнув Дюме.— Улюбленицю своїх батьків, надію і відраду друзів, гордість родини, дівчину, яку всі обожнюють і за яку шестеро відданих людей ладні віддати життя і статок, щоб уберегти її від нещастя...— Дюме помовчав, а тоді сказав: — Послухайте, ласкавий пане, ви — знаменитий поет, а я всього лише бідний солдат. П'ятнадцять років служив я батьківщині — і то в найнижчих чинах, не раз ядра пролітали над моєю головою, потім я потрапив у полон, росіяни кинули мене зв'язаного на воза, мов якийсь лантух, і провезли через увесь Сибір. Я багато вистраждав, я бачив, як сотнями вмирали мої товариші. І все ж я ніколи так не здригався, як щойно — від ваших слів!
Дюме гадав, що збентежив поета, але навпаки, він полестив його самолюбству, річ майже неможлива для цього шанолюба, бо він уже й не пригадував, коли Слава вперше окропила його бальзамом хвали.
— Послухай-но, друже! — врочисто промовив поет, поклавши руку на плече Дюме і втішаючись тим, що від його доторку солдат імператора затремтів.— Ця дівчина для вас усе, але що вона для суспільства? Ніщо! В цю саму мить найкорисніший для Китаю мандарин врізав дуба і вкинув у жалобу всю імперію, а вас хіба це дуже засмутило? Англійці вбивають у Індії тисячі людей, таких, як і ми з вами, і сьогодні там застрелили найчарівнішу в світі жінку, але це не завадило вам із смаком поснідати й випити чашку кави. Та й у цю саму хвилину в Парижі знайдеться чимало матерів, які лежать на соломі й народжують на світ дитя, не маючи навіть пелюшок, щоб його сповити! А тим часом я попиваю запашний чай, налитий у чашку, яка коштує п'ять луїдорів, і пишу вірші, щоб парижанки, прочитавши їх, могли вигукнути: "Чарівно! Божественно! Неповторно! Його слова проникають у саму душу!" В суспільстві, як і в природі, панує цілковита забудькуватість. Через десять днів ви й самі дивуватиметеся своєму вчинку. Ви перебуваєте в Парижі, в місті, де люди помирають, одружуються, обожнюють одне одного в короткі хвилини побачень; де покинута дівчина отруює себе чадом; де геній іде на дно з усім своїм вантажем блискучих ідей, покликаних ощасливити людство,— і все це відбувається поряд, часто під одним дахом, де люди нічогісінько не знають одні про одних! А ви з'являєтесь і вимагаєте, щоб ми умлівали від горя з приводу такого незначущого питання: бути чи не бути якомусь дівчиськові з Гавра? О, та ви ж...
— І ви ще називаєте себе поетом! — вигукнув Дюме.— То ви зовсім не відчуваєте того, про що пишете?
— Якби ми справді переживали все те горе й радощі, які оспівуємо, ми зносилися б за кілька місяців, мов старі чоботи! — усміхаючись, відповів поет.— Але стривайте, ви приїхали з Гавра в Париж і прийшли до Каналіса, й він не допустить, щоб ви повернулися ні з чим. Солдате! — Каналіс випростався і зробив жест, гідний гомерівського героя.— Поет відкриє вам істину: всяке велике почуття — це поема настільки особиста, що навіть найкращий друг не повинен її читати. Це скарб, який належить вам одному, це...
— Пробачте, що уриваю вас,— мовив Дюме, дивлячись на Каналіса з неприхованим жахом,— але скажіть, ви бували в Гаврі?
— Я провів там одну добу навесні двадцять четвертого року, проїздом до Лондона.
— Ви людина честі,— провадив Дюме.— Чи можете ви дати мені слово, що вам незнайома Модеста Міньйон?
— Це ім'я уперше торкається мого слуху,— відповів Каналіс.
— О пане, з якою ж темною інтригою довелося мені зіткнутися! — вигукнув Дюме.— Чи можу я розраховувати, що ви допоможете мені в пошуках? Бо я певен, хтось зловжив вашим ім'ям! Учора ви мали отримати лист із Гавра...
— Я нічого не отримував. Можу запевнити вас, добродію, я зроблю усе від мене залежне, аби стати вам у пригоді...
Дюме пішов, до краю стривожений; він подумав, що це потворний Буча надумав спокусити Модесту, вирядившись у шкуру знаменитого поета, тоді як насправді Буча із спритністю шпига, з проникливістю й лукавством принца, настроєного помститись, розслідував життя і вчинки Каналіса, уникаючи, завдяки своїй незначущості, всіх поглядів, як та комаха, що прокладає собі шлях під корою дерева.
Тільки-но бретонець пішов, як до кабінету свого приятеля увійшов Лабрієр. Само собою зрозуміло, Каналіс заговорив із ним про візит незнайомця з Гавра.
— Модеста Міньйон? — вигукнув Ернест.— А я якраз прийшов до тебе з приводу цієї історії.
— Отакої! — вигукнув Каналіс.— Виходить, я здобув перемогу через посередника?
— Атож. Ось у чому суть цієї драми. Мене, друже, любить чарівна дівчина, здатна затьмарити найблискучіших паризьких красунь. У неї чудове серце, а книжок вона прочитала не менше, ніж Клариса Гарлоу. Вона мене бачила, і я їй сподобався, але вона вважає, що я — великий поет Каналіс... Та це ще не все. Модеста Міньйон походить із дуже давнього аристократичного роду, і Монжено тільки-но повідомив мене, що статок її батька, графа де Лабасті, сягає десь шістьох мільйонів. Батько Модести три дні тому приїхав до Парижа, і я щойно через Монжено звернувся до нього з проханням призначити мені зустріч на другу годину. Банкір надіслав графові де Лабасті записку, в якій натякнув, що йдеться про щастя його дочки. Але ти ж розумієш — перш ніж іти до батька, я повинен був у всьому признатися тобі.
— Серед безлічі квітів, що розкриваються під сонцем слави,— пишномовно заговорив Каналіс,— трапилася незрівнянна квітка рослини, яка, подібно до апельсинового дерева, приносить золоті плоди і поширює духмяні пахощі краси й розуму! А я зневажив цей шляхетний дар щирої ніжності, яка обіцяла правдиве щастя! — Поет дивився на килим, щоб приховати вираз своїх очей.— Та хіба я міг здогадатися,— провадив він, витримавши паузу, протягом якої до нього повернулося самовладання,— що за п'янкими пахощами парфумів, які линуть від цих прегарних аркушів, за розважливими словами ховається щире серце, ховається одна з тих дівчат або молодих жінок, чиє кохання тільки вбирається в покривало лестощів, а насправді вони люблять і обдаровують нас щастям задля нас самих? Ні, щоб здогадатися про це, треба бути ангелом або демоном, а я всього тільки шанолюбний чиновник. Слава, мій друже, перетворює нас на мішень для тисячі стріл! Я знаю поета, який завдячує вигідний шлюб сірим і невиразним творінням своєї музи. Я ж умію краще любити, краще плекати жінок, ніж він,— і пропустив таку нагоду... Та чи кохаєш ти її, цю бідолашну дівчину? — запитав він, втупивши погляд у Лабрієра.