— Без ореола слави я видамся їй потворним! — вигукнув він.— В яке жахливе становище я потрапив!
Лабрієр був справді тією людиною, якою нам зображують його листи, де він розкрив своє чисте і шляхетне серце, отож він не міг не послухатися голосу честі. Він вирішив піти й у всьому зізнатися батькові Модести, якщо той буде в Парижі, а Каналісові розповісти про несподівану серйозну розв'язку їхнього чисто паризького жарту. Зважитися на це делікатного юнака спонукало передусім величезне багатство Модести. Найдужче потерпав він, щоб це листування, таке щире з його боку, не сприйняли за шахрайство, до якого він удався з метою заволодіти багатим посагом. Сльози тьмарили йому зір, коли він ішов із свого дому на вулицю Шантерен, до банкіра Монжено, який почасти завдячував свій статок та зв'язки міністрові, покровителю Лабрієра.
У той час як Ернест розмовляв з Монжено і наводив усі довідки, необхідні в його дивному становищі, в Каналіса відбулася сцена, що її можна було передбачити, знаючи про раптовий від'їзд лейтенанта. Бретонська кров Дюме кипіла, поки він добирався до Парижа: як справжній солдат Імперії він уявляв собі кожного поета нікчемним ледарем, базікою, який виспівує блазенські куплети і мешкає в убогій мансарді; одягнений він, звичайно, в чорний сукняний костюм з потертими швами, взутий у чоботи з відірваними підошвами, білизна в нього сумнівної свіжості, він колупається пальцем у носі й коли не шкрябає пером по паперу, як Буча, то має такий вигляд, наче з неба впав. Та Дюме наче облили холодною водою, кипіння його думок та почуттів відразу вгамувалося, коли він увійшов на подвір'я чудового особняка, в якому мешкав поет, коли побачив кучера; що мив карету, а потім зустрів у розкішній їдальні одягненого, наче банкір, лакея, до якого його послав грум, і той, дивлячись на відвідувача згори вниз, сказав, що барон нікого не приймає.
— Сьогодні в барона засідання Державної ради,— пояснив лакей.
— Чи справді я потрапив у дім пана Каналіса, віршописця? — спитав Дюме.
— Барон де Каналіс справді той самий великий поет, про якого ви кажете,— відповів лакей,— але він також обіймає посаду доповідача при Державній раді й зарахований до штату міністерства закордонних справ.
Дюме, який прийшов, щоб дати ляпаса "віршомазові",— за його зневажливим висловом,— несподівано для себе опинився в домі високого урядовця. Лакей провів відвідувача до пишно обставленої вітальні, й Дюме ще дужче розгубився, побачивши золотий хрест, який блищав на чорному фраці Каналіса, що його, камердинер забув на стільці. Потім погляд лейтенанта упав на позолочений срібний келих витонченої форми, на якому його вразив напис: "Подарунок її високості". А поруч, на консолі, він побачив вазу із севрської порцеляни з вигравіюваними словами: "Подарунок дружини дофіна". Ці німі перестороги пробудили здоровий глузд Дюме, а тим часом лакей пішов спитати у свого пана, чи не зволить він прийняти незнайомого відвідувача на прізвище Дюме, який приїхав до нього з Гавра.
— А що він собою являє? — спитав Каналіс.
— Вдягнений пристойно і з орденом...
Поет ствердно кивнув головою. Лакей вийшов, потім, розчинивши двері, оголосив:
— Пан Дюме.
Коли Дюме почув, як урочисто про нього доповіли, коли, ступаючи по килиму, не гіршому, ніж найкращий килим у домі Міньйонів, він увійшов до кабінету, вмебльованого з витонченою розкішшю, опинився перед Каналісом і зустрівся з погордливим поглядом поета, що грався китицями пояса свого пишного халата, то так сторопів, що не здобувся на слово, і видатна особа озвалася першою:
— Якій причині завдячую я честь бачити вас у себе, добродію?
— Пане...— почав Дюме, стоячи посеред кабінету.
— Якщо ваша справа займе багато часу,— сказав Каналіс, урвавши його,— я просив би вас сісти.
Поет занурився у своє вольтерівське крісло, поклав ногу на ногу і став недбало погойдувати верхньою, майже торкаючись черевиком носа і безцеремонно роздивляючись Дюме, який, висловлюючись його солдатською говіркою, геть "очманів".
— Я слухаю вас, добродію,— сказала знаменитість.— І говоріть швидше, бо час мені дорогий. Мене чекає міністр.
— Я говоритиму коротко, пане,— нарешті здобувся на голос Дюме.— Ви звабили, не знаю вже яким чином, молоду, гарну й багату дівчину з Гавра, останню і єдину надію двох шляхетних родин, і я прийшов запитати про ваші наміри.
Каналіс, який протягом трьох останніх місяців був заклопотаний важливими справами, мріяв стати командором ордена Почесного легіону й послом при одному німецькому дворі, геть забув про лист із Гавра.
— Я звабив дівчину? — вигукнув він.
— Ви,— підтвердив Дюме.
— Шановний добродію,— відповів Каналіс, усміхаючись,— я розумію вас не більше, ніж якби ви говорили зі мною по-давньоєврейському. Я звабив дівчину? Я, для кого...— І гордовита усмішка з'явилась у нього на устах.— Облиште, добродію! Я уже не дитина, навіщо мені крадькома зривати дике зелене яблучко, коли в моєму розпорядженні прегарні сади, в яких достигають найкращі у світі персики. Весь Париж знає, кому віддана моя любов. Якщо ж у Гаврі якась молода дівчина і захоплюється моїми віршами, хоч я такого захвату анітрохи не заслуговую, то це, добродію, мене зовсім не дивує, в цьому нема нічого незвичайного. Ось гляньте на цю прегарну скриньку з чорного дерева, інкрустовану перламутром і окуту залізними пластинами у вигляді мережива. Ця скринька належала папі Леву Десятому, а мені дісталась у подарунок від герцогині де Шольє, що отримала її від іспанського короля. В ній я зберігаю листи, які надходять мені з усіх кінців Європи від незнайомих жінок і дівчат. О, я з глибокою пошаною ставлюся до цих квітів душі, зірваних і надісланих мені у хвилину захвату, щирого і невдаваного. В таких поривах серця я вбачаю щось шляхетне і високе! А є ж насмішники, які згортають такі листи в рурочку і припалюють ними сигару або віддають їх дружинам на папільйотки. Але я, добродію, неодружений і в мене досить душевної чуйності, тому я зберігаю ці наївні й некорисливі дари серця в цьому своєрідному святилищі. Я бережу їх із почуттям пошани й коли помиратиму, звелю спалити їх у себе на очах. Можу тільки пошкодувати того, кому я видамся смішним. Зрозумійте, я вмію бути вдячним, а ці вияви приязні допомагають мені терпіти критику та прикрощі, неминучі в житті літератора. Коли я дістаю удар у спину від ворога, що окопався в тій або в тій газеті, я дивлюся на цю скриньку і кажу собі: "Є десь на світі душі, які я втішив, чиї страждання заспокоїв, чиї рани зцілив".