Чи можете ви, люди високі духом, яким Бог дає крила ангелів, але не завжди ангельську бездоганність, нести тягар родинного життя з його дрібними прикрощами? Скільки разів я про це думала! Хоч перед тим як прийти до вас, я сказала собі в душі: "Іди!", серце моє калатало, коли зрештою я зважилася на це, і я не приховувала від себе, що мені треба буде і перейти пустелю, і піднятися на круту гору. Я все це збагнула під час своїх довгих роздумів. Хіба я не знаю, що видатні люди, такі, як ви, не тільки вселяють любов, а й переживають її, що кожен з них мав не один роман, а, скажімо, вам, творцеві таких милих жіночому серцю фантазій, звичайно, доводилося набагато частіше прочитувати епілоги, а не перші розділи цих романів. І все ж таки я звеліла собі: "Іди!", бо я краще, ніж ви гадаєте, вивчила карту, позначену найвищими вершинами людства — такими, на вашу думку, холодними. Хіба ж не писали ви мені, що Байрон і Гете були двома титанами поезії й егоїзму? Ох мій друже, тут ви припустилися помилки, властивої поверховим людям. А може, то був тільки прояв великодушності, фальшивої скромності чи бажання позбутись мене? Людині пересічній, але не вам, прощенно вважати властивостями характеру творчу зосередженість генія у собі. Ні лорд Байрон, ні Гете, ні Вальтер Скотт, ні Кюв'є, ні жоден винахідник не належать собі, вони раби своєї ідеї. І ця таємнича сила ревнивіша за жінку, вона поглинає їх, вона вимагає, щоб вони жили тільки заради неї або вбивали себе в її ім'я. Видимі прояви цього внутрішнього життя скидаються на егоїзм. Але хто посміє назвати егоїстом людину, яка принесла себе на олтар щастя, просвіти або величі своєї доби? Хіба можна дорікнути в егоїзмі матері, яка приносить себе в жертву своїй дитині? Той, хто ганьбить генія, просто не бачить, які плоди дає його творчість. Життя поета — суцільна жертва, і йому треба мати справді титанічну силу, щоб утішатися й радощами буденного існування. Скільки нещасть доводиться йому витерпіти, коли, за прикладом Мольєра, він захоче жити життям почуттів і водночас зображувати їхні трагічні зіткнення! На мене, скажімо, комізм Мольєра справляє жахливе враження, коли я порівнюю його з життям драматурга. Великодушність генія здається мені чимось майже божественним, і до шляхетної когорти цих уявних егоїстів я помістила й вас. О, якби я знайшла сухий розрахунок, марнолюбство там, де я милуюся найдорожчими мені квітами душі — яка глибока скорбота пригнітила б моє серце! Одного разу надії вже обманули мене — на сімнадцятому році життя. Що сталося б зі мною, якби в двадцять років я довідалася, що слава — облудна, якби переконалася, що той, хто зумів виразити почуття, сховані в глибині мого серця, не розуміє цього серця, яке довірилося йому одному? О мій друже, ви знаєте, що я тоді вчинила б? Зараз я відкрию вам найпотаємніший куточок своєї душі. Так от, я б сказала батькові: "Виберіть собі зятя на власний смак, а я відмовляюся від своєї волі, видайте мене заміж, як вам хочеться". І хай це буде нотар, банкір, скнара, дурень, провінціал, занудний, як осінній дощ, вульгарний, як учитель сільської школи, хай це буде фабрикант, або хоробрий, але тупий вояка — мій майбутній чоловік знайшов би в мені слухняну й віддану рабу. Але як жахливо щохвилини вбивати себе! Знати, що ніколи твоя душа не розкриється назустріч живодайному сонцю кохання! Жодна скарга не злетіла б із моїх уст, і ні мій батько, ні моя мати, ні мої діти ніколи не довідалися б про те, що загинула душа, яка нині надає блиску моїм очам і, вирвавшись із своєї темниці, летить, розпростерши крила, до вас і, як муза Полігімнія88, тихо вмощується в кутку вашого кабінету, вдихаючи його повітря та оглядаючи все ніжним і сповненим цікавості поглядом. Може, гуляючи з чоловіком у полі, я іноді відстала б на кілька кроків від своїх дітей і потай пролила кілька гірких сльозинок, милуючись осяйною красою ранку. І, нарешті, я зберегла б у серці та в куточку комода який-небудь маленький скарб, скарб усіх дівчат, обманутих коханням, бідолашних поетичних душ, що їх чиясь брехлива усмішка привела на ешафот зневіри й страждань. Але я вірю у вас, мій друже. Ця віра освячує найхимерніші думки, навіяні моїми таємними амбіціями, а іноді — бачите, до чого доходить моя відвертість — мені б хотілося бути вже десь посередині книги, яку ми з вами тільки починаємо створювати, так я впевнена в несхитності свого почуття, в своїй незмінній розважливості, в тому, що моє серце вміє кохати, що воно здатне на героїзм заради обов'язку, якщо кохання може коли-небудь перетворитися на обов'язок!
Якби ви проникли уявою в чудовий притулок, де я бачу обох нас щасливими, якби довідалися про мої задуми, не виключено, що у вас вихопилося б жахливе для мене слово "безумство", і я була б жорстоко покарана за те, що висловила стільки поезії — і кому? — поетові. Так, я хочу бути для вас джерелом радощів, невичерпним, як краса природи, протягом тих двадцяти років, які природа дає нам для втішання всіма радощами життя. Винахідливістю й кокетливістю я віджену пересиченість, я буду відважною в подружньому житті, як інші відважні у житті світському. Я хочу різноманітити щастя, бути винахідливою в ніжності і грайливою у вірності. Я задовольню своє марнолюбство, стерши пам'ять про своїх суперниць, я пом'якшу всі життєві знегоди лагідністю дружини, її гордим самозреченням. Усе життя я піклуватимуся про своє гніздо, як птахи піклуються про нього протягом кількох днів. Цей дорогоцінний посаг я повинна піднести великому чоловікові, і я не допущу, щоб мої духовні скарби стали предметом ганебних шлюбних оборудок. Чи й тепер ви вважаєте мого першого листа помилкою? Порив якоїсь таємничої сили кинув мене до ваших ніг — так буря кидає кущ троянд до підніжжя могутнього дуба. А в тому листі, який я бережу біля серця, ви вигукнули те саме, що вигукнув ваш знаменитий предок, вирушаючи в хрестовий похід: "Так хоче Бог!"
Можливо, ви скажете: "Яка ж вона балакуча!" А мої близькі говорять про мене: "Надто мовчазна вона, наша панна".
О. д'Еста-М.".
Ці листи видалися вельми цікавими для осіб, чиїй люб'язності вони завдячують свою появу в "Людській комедії". Та, можливо, не всі читачі поділяють їхній захват поєдинком, який вели на папері два юні уми, ховаючись одне від одного під маскою інкогніто. Із ста глядачів такого двобою, вісімдесят найімовірніше знудяться. Повага, на яку має право більшість у країні з конституційним урядом, навіть якщо ця більшість уявна, спонукала нас пропустити одинадцять наступних листів, якими обмінялися Ернест і Модеста протягом вересня. Якщо ж більшість читачів виявить поблажливість і зацікавиться цими листами, я сподіваюся, що вони допоможуть нам коли-небудь опублікувати їх на сторінках нашого роману.