Щось підказувала інтуїція — десь ледь-ледь бачилася вузенька кладка над прірвою відчаю. Іти ва-банк!.. Нехай уже не буде зв’язку, але, може, вона збереже волю.
Скрипів Фрадів голос:
— Я маю досить засобів вплинути на вас і примусити відповідати. Востаннє закликаю: будьте відверті. Ви були чесним ворогом. Ви зазнали поразки. Я востаннє пропоную вам дружбу.
— Я слухаю вас, — сказала Яна, підвівши голову. Вона наважилась.
— Яким зв’язком ви користувались?
— Нейтринним.
— Нейтринного зв’язку не існує в природі.
— Я користувалася нейтринним зв’язком.
— Я вчений! Не говоріть мені нісенітниць.
— Як хочете...
Фрад замовк. Яна бачила: він їй повірив і тепер обмірковує свою найтяжчу помилку.
— Де ваш апарат?
Яна піднесла руку до намиста, повернула намистинку і промовила:
— Ти чуєш мене, Олексо? Інформації більше не буде. Прощайте.
Фрад від несподіванки відступив назад. Яна тим часом зняла намисто й сережки і мовчки віддала йому.
— Ви знаєте кару, якій тепер підлягаєте?
— Знаю.
— Я вам дарую життя і волю. Але ви моя, пам’ятайте про це. Відтепер ви — моя власність.
Він повернувся і попрямував до дверей. На виході затримався:
— Вам ще не обридло розважатись з отим живим трупом?
Відповіді не чекав — зачинив за собою двері. Яна повернулась до Артема. Вона була як уві сні. Він зрозумів:
— Чим загрожував?
— Дарує... Каже, що я його власність.
— Якщо правління довідається, що вже стільки часу триває зв’язок... його викинуть геть. Тим більше, що він віддав їм усе, що міг. Тепер він хоче брати. Тільки брати.
— Ще є час.
— Мало. Тепер буде ще менше.
— Він скоротить?
— Повинен.
— До Нью-Йорка дуже далеко. І тепер змінилась ситуація. І навіщо це?
— Ми не знатимемо рішення Ради. Треба діяти самим.
— Я не про це. Я залишусь на плато. Тут. У цій кімнаті.
— Нізащо.
— Артеме, про це ще рано говорити...
— Можливо. Але треба діяти.
— Іноді здасться, що від думок розпухає голова.
— Ми скінчили наукову частину — оце щастя і вдача.
Яна підійшла до екрана і притислася щокою до того місця, де було плече Артема. Без цієї ілюзії дотику вона не могла.
— Це щастя, Артеме, це таке щастя... — шепотіла, заплющивши очі.
Він ласкаво дивився на русяві кучері, ледь помітно похитував головою. Зітхнув:
— Янко, іди спочивай. Іди, кохана, вже час лягати... Завтра...
Вітер гуляв між сопками. Він носив хмари холодних краплинок, що вже кілька діб сіялися з хмар, і тому в долині не було жодного куточка, не пройнятого в’їдливою сирістю.
Було темно. Тільки опівдні ледь-ледь світліла вузька смужка на сході поміж сопками, а в який день і її не було видко за хмарами.
Холодна волога нескінченними хвилями котилася з Арктики. Люди, які працювали на будівництві, з мимовільною заздрістю прислухались до розповідей старших про ті часи, коли Арктика о цій порі року дихала лютими морозами, а земля промерзала на кілька метрів у глибину.
Навколо будівництва було встановлено кільце потужних прожекторів, вони кидали в низьке мокре небо стовпи білого світла. Світло пронизувало вологу, і вона світилась, примушувала біло світитися хмари, що повільно плазували над землею. А від неба весь простір будівництва заливало сірим примарним світлом.
Леонід Пилипович втягнув голову в плечі, капюшон плаща насунув так низько, що міг дивитися тільки вниз. Власне, це йому й було потрібно: унікар з неприємним завиванням летів над будівництвом, а він дивився вниз, вишукуючи очима приземкувату будівлю Центрального пульта. Вітер свистів з усіх боків і наче шмагав людину величезним мокрим простирадлом...
Унікар шарпало туди-сюди, маленький круглий майданчик під ногами погрозливо гойдався. Леонід Пилипович однією рукою стискував бильця, а другою тримав держак управління. Він не любив літати на цьому приладі. Неприємно завивав мотор, нестійкою здавалась машина. Інша річ на землі — унікар бігав швидко і будь-яким ґрунтом, легко змінював напрям, перестрибував рівчаки й котловани... Але зараз викликали на Центральний у терміновій справі, об’їздити численні споруди й загони будівельних машин не було часу.
Леонід Пилипович посадив машину на землю — на суцільний чорний кисіль, підкотив до будинку. Вимкнув мотор, розвів бильця і вистрибнув на вузький тротуар. Пластик еластично вигнувся під ногами, і під ним соковито ухнула багнюка.
— Товаришу Миронов!
Леонід Пилипович озирнувся на вигук. Від будинку наближалася висока постать у чорному плащі. Леонід Пилипович зробив крок назустріч і враз відсахнувся від жаху: під капюшоном не було голови — чорна порожнеча. І вона говорила:
— Ну й погодка у вас...
Блимнули два білі кружечки. У грудях ще крутився переляк, а розум збагнув: це був негр. У темряві, лише трохи розсіяній мерехтливим світлом з неба, його обличчя зовсім не було видко під чорним капюшоном.
— Здрастуйте, товаришу Миронов.
Негр простягнув руку. Леонід Пилипович впізнав Таві Лансану.
Зайшли до приміщення. Розмовляли уривками: раз по раз гули відеофони, дзвонив селектор, будівництво вимагало втручання головного інженера. І Леонід Пилипович, який умів, коли це потрібно, негайно вникати в нове питання, давав поради, пояснював, наполягав. Для Таві це було не менш цікаво, ніж послідовна розповідь про хід будівництва.
— Чи всі розуміють, чому для будівництва обраний цей район? — спитав він.
Леонід Пилипович кивнув:
— Звісно. Поруч заводи-постачальники, над нами полярна ніч. Секрет є секрет.
Селектор. Леонід Пилипович відповідав на запитання. Таві тим часом проглядав плівки з записами. Потім подивився на Леоніда Пилиповича:
— Товаришу Миронов. Головне. Чи можливо скоротити строки?
Той провів долонями по змарнілому обличчю, ніби відганяв утому.
— Люди працюють по десять-дванадцять годин.
— Підмогу?
— Не треба. Нових людей нікуди ставити. Будівництво гранично заповнене автоматикою. Людей досить...
— А все ж таки — я про строки.
— Треба говорити з людьми.
— Ви розумієте мене? Успіх може залежати від одного виграного дня.
— Це розуміють усі.
Знову відеофон. Таві зосереджено походжає по кімнаті. Потім його захоплює гра вогників на Центральному пульті, він вдивляється в завзяте переморгування синіх, червоних, жовтих, зелених ліхтариків, в діловите блимання білих трас і поступово захоплюється їх мовою.