— Невже за таку дрібницю!.. Під землю? Назавжди?
— Ні, з першого разу на день, на два, як хазяї вирішать. А ви спробуйте просидіти в печі хоч день, хоч годину!.. Я знаю людей, які звідти повертались...
— Але ж ви теж власник, чи не так?
— Звичайно. Моя доля в багатствах цього плато, коли перевести її в проценти, визначається тризначним десятковим дробом. Маю відповідний документ. Коли зростуть володіння нашого суспільства, новий зміст матимуть і мої дрібнички від процента... Але я мовчу!
— Гаразд. Я нікому нічого не скажу. Мене шукав Фрад?
— Не чув.
— А Тереса?
— Міс Тереса за цілий день навіть не визирнула з кімнати.
— І не їла?
— Я їй носив...
Щоранку Фрад приходив до дівчат і заводив з Яного розмову. Що ж сьогодні?..
Раптом Яна вийняла з-під кофтинки і показала Джону свою знахідку.
— Що це таке, Осленко?
— Це вам дав Фрад?
— Ні... Я знайшла.
— Але вам не належить мати цю річ!
— А вам не належить пити горілку.
— Я на вас покладаюся, міс Яно!..
— А я на вас. То що ж це таке?
— Власне, це вам не потрібне. Це ключ.
— Від чого?
— Ви ж бачили оті захисні електричні шнурки?
— Цим ключем можна їх розводити?
— Дозвольте, — Джон простяг руку.
— Чекайте... Не здумайте його відбирати. Я дуже сильна.
— Що ви!.. Про вашу силу навіть Фрад знає!
Джон хихикнув. Яна зберегла серйозність. Ессельсон зітхнув:
— Ви така прекрасна, міс Яно, що в мене серце плаче, коли я на вас дивлюсь... Не сподівайтесь, що Фрад дасть вам спокій. Не сподівайтесь, люба моя!..
Яна насупила брови:
— Але він, здається, любить... мою подругу.
— Любить!.. Ах!.. Хіба він не казав, що він вас любить?
— Казав.
— Якщо на острові з’являється вродлива жінка — всі знають, що це здобич Фрада. Правління вибачає йому слабкості, бо він фантастично талановитий.
— Правління?
— Я старе базікало, міс Яно, не звертайте уваги. Правління — так себе кличуть наші хазяї.
— Що таке — "корпус Фрада"?
— Ви й таке чули? Від кого?
— Від старого, якого ви називаєте головним хазяїном.
— "Корпус Фрада" — так у нас жартома називають... Я таке базікало, міс Яно, якби хтось оце почув — довелося б вашому Осленку підсмажити своє тіло! "Корпусом Фрада" у нас жартома називають жінок, які сюди потрапляють. Серед них немає поганих жінок, люба моя, йому привозять тільки вродливих...
— Що ж він з ними робить?
— Відверто кажучи, він з ними робить усе, що хоче. А потім... Потім віддає іншим.
— Як то — віддає? Жінка — це теж власність?
— Ні, чому ж... Якось три жінки змовились і вчинили замах на Фрада. Їх... покарали. Були й самогубства.
Яна потроху звикала до новин. Вона тримала себе в руках.
— І багато у вас жінок?
— Мало. Може, двадцять.
— Вони працюють?
— Ні. Не питайте мене про це, міс Яно... Мені, старому, соромно про це говорити вам, такій чистій і, пробачте мене, страхітливо довірливій. Принаймні жінкам пити не забороняють. Навіть заохочують. Це якраз від них нам інколи перепадає пляшечка... Але, міс Яно, я цілком у ваших руках!.. Я так сьогодні розбазікався, а все клята горілка, я вас благаю, міс Яно!..
Вже вечоріло, коли в кімнаті прозвучав голос Фрада:
— До вас можна?
Він дотримав своєї обіцянки і не заглядав через відеофон, не попередивши.
— Прошу.
Заспокоїлась: Фрад був, як завжди, він перепрошував, . що не зайшов ранком, бо мав багато невідкладної роботи. Він був би радий побути з Яною годину-другу в салоні. Або, може, в її кімнаті...
Значить, Тереса не виказала.
— От що, Фраде, — Яна набралася сміливості. — От що я вам скажу. Я не хочу і не буду з вами розмовляти, поки ви мені не дасте відповіді на головне моє запитання!
— Знову Соболь?
— Так.
Фрад насупився. Помовчав трохи.
— Я бачу, тут-таки необхідно поставити крапку. Ви мусите викинути з голови ім’я цієї людини. Я вам допоможу це зробити. Чекайте на мене.
Він вийшов з екрана. Яна чекала. Може, зараз її відправлять під землю? З Артемом нещастя?.. Він зайшов, сів напроти неї.
— Якщо у вас таки збереглися якісь почуття до Соболя, то це безглуздо. Він ніколи не буде ні вашим чоловіком, ні вашим коханцем, ні взагалі... нічим. Вам було б найкраще задовольнитися цією інформацією.
— Я хочу знати правду.
На її обличчі не лишилося й кровинки. В очах потемніло.
Фрад не змінився.
— Гаразд, — сказав він, — Підемо. Яна не могла підвестися. Він чекав.
— Ви вагаєтесь?
— Ні.
Дівчина взялася руками за підлокітники і встала. Фрад пішов попереду.
Знайома доріжка. Знайомий корпус. Знайомий ліфт. Невже Артем весь час був так близько? Ненависть здавлювала горло, м’язи напружувались... П’ятий поверх — це тут міститься музей, у якому Фрад спробував узяти її. Ліфт продовжував падати. Обоє мовчали. Яна — в нелюдському напруженні нервів, Фрад — з мертвим спокоєм.
Сьомий поверх...
Дев’ятий...
На дванадцятому поверсі ліфт спинився. Фрад мовчки йшов уперед, Яна за ним. Довгий коридор — такий, як і всі. Денне світло з високої стелі. Ані душі. Чисте повітря.
Повернула за ріг і опинилася перед дверима. Ліворуч вузький високий пульт із кнопками. Фрад почав на них натискати: першу, третю, п’яту, другу, дванадцяту і третю з сусіднього ряду. Двері розсунулися. Зайшли до невеликої кімнати. Яна повторювала про себе: "Перший ряд; один... три... п’ять... два... дванадцять... Другий ряд три..." Це ключ до дверей. Чи пригодиться він їй? Загострені відчуття вбирали кожну подробицю.
Сіра пластикова підлога, білі стіни, звичайна біла стеля з денним світлом. Одна стіна — протилежна до дверей — була темніша за інші. Ліворуч від неї в кутку — три кнопки.
— Ви не передумали? — запитав Фрад. — Я вам не обіцяю нічого приємного.
До біса! Треба все знати. Нехай буде правда, яка вона є. Що можна побачити? Спотворений труп? Дихати глибше, спокійніше... Вдих, видих, ще глибше, ще повільніше...
— Я чекаю, — сказала дівчина.
Фрад кивнув. Він підійшов до пульта й натиснув кнопку. Стіна виявилась екраном. Вона засвітилась і зникла. За нею була зовсім манесенька кімнатка— три кроки в один бік, три — в другий. Там був Артем.
Він сидів на легкому складному стільчику біля такого ж легенького крихітного столика. Біла сорочка розхристана на грудях. Обличчя бліде, змарніле. Русяве пасмо звисало на високе чоло, що взялося довгими рисками зморщок. Яні здалося, що в тому пасмі виблискують срібні нитки. Широке, роздвоєне ямкою підборіддя спиралося на стиснутий кулак. Очі наче вкрилися попелом.