Несподіванка була трагічна. Не мала сили розбирати зливу почуттів: загасила світло, відвернулася до стіни й заплющила очі. І таки заснула відразу.
Вранці її розбудила тривога: "Що ж тепер буде із зв’язком?"
Тереса забула все: і чому вони тут, і що треба робити. Вона навіть не зрадила — просто все забула... Яна викликала Пуебло й Олексія.
— Тереса сьогодні стала коханкою Фрада.
Чекала гнівного вибуху, бурхливої недоладної тиради — це було властиво аргентинцеві. Замість того — ділове:
— Доброго ранку! Вона вже тебе виказала?
— Не знаю. Навряд. Інакше б зв’язку вже не було.
І ніяких дорікань не почула Яна, хоч Пуебло й попереджав, що сестра надто слабка для таких секретів.
— Ти не знімай намиста і сережок, — казав Пуебло. — Нехай будуть. Щоб не насторожувало. Може, вона хоч сьогодні не згадає, а нам кожен день важливий. Ти можеш не потрапляти їй на очі?
— Спробую.
— Ми з Олексієм зараз в Ріо-де-Жанейро.
— Вже?
— Вчора визначили напрямок від мого дому на плато. Нам потрібно провести ще одну лінію — і Рада нанесе гніздо на карту. Ти зумієш протриматися ще годину?
— Чому ви не скористаєтесь цією розмовою?
— Олекси немає. Я сиджу біля нашого вертольота, а він подався до тутешнього радянського представника. Прилад у нього.
— Чому ж ти не з ним?
— Про всяк випадок. Звідти я б не зміг розмовляти з тобою. Рада заборонила будь-кого знайомити з нейтринним зв’язком.
— Я спробую протриматись годину або й день. А може, вона не викаже?..
— Побачимо.
Яна знала, яке горе впало на Пуебло. Лоскотало в очах, коли думала про мужність цього хлопця.
Похапцем поснідала, вийшла надвір. Швидко пройшла алеєю, завернула в хащу і з полегшенням зітхнула: не бачив ніхто.
Побрела собі доріжкою, що нею ходила з Тересою. Через кілька кроків здалося, що вона одна в центрі дикої пустелі. Тиша, тиша, як товстенний кам’яний мур. Тільки зрідка прошарудить зачеплений лист папороті.
Знала, що можна сполохати ліс. Ішла обережно. Через півгодини проминула ущелину з кубічними брилами, а ще за півгодини опинилась на краю плато. Одвічний океан лісу умлівав під сонцем далеко внизу...
Пуебло мовчав. Треба чекати.
Сторонній звук змусив зробити крок назад, у хащу. Немов великий джміль плив у повітрі. То вище одноманітний його спів, то нижче...
За кілька кроків з волохатого моху піднялася й повільно опустилася людська рука. Яна ледве не впала від несподіванки й страху.
А наступної миті збагнула: той джмелиний звук був людським співом, а рука належала людині, що співала, лежачи горілиць на самісінькому краю прірви.
Людина тягнула незнайому пісню незнайомою мовою. Мелодія була проста й невимовно сумна.
І в цю хвилину Пуебло. сказав:
— Ну, от і Олексій повернувся. Ти чуєш нас, Яно?
Вона перевернула намистинку, але відповісти не наважилась. Тягуча пісня бриніла в повітрі.
— Дивно... Яно, ти чуєш нас? Яно!..
Вона хотіла відійти в хащу, щоб хоч пошепки відповісти хлопцям, та над мохом майнули обидві руки, почулося коротке зітхання, і людина підвелася. Це був високий чолов’яга з довгими, мабуть, дуже сильними руками, з патлатою чорною головою. Яна тільки мигцем бачила його очі, бо він відвернувся до прірви... Звіряча туга привиділася їй у тих очах.
— Чуєш, Олексо, передавач увімкнений... Яно!..
"Бідні хлопці, це ж вони казна-що думають..."
— Ііеееооо!.. — зітхнув, наче простогнав чоловік.
Глибинна, від самого нутра, туга чулася в його голосі.
— Якісь дивні звуки... — сказав Пуебло. — Ось послухай.
Чоловік повторив:
— Ііііеееееех!..
Це було схоже на стогін лева в клітці.
— Людина стогне... — сказав Олексій.
— Невже Яна... у в’язниці?.. Прилад діє?
— Діє...
Чоловік стояв на самому краєчку прірви. Дмухни зараз вітер — і він полетить униз. Але вітер не дмухнув, невідомий повернувся і пішов просто на Яну. Дівчина присіла за папороть. Кроки пролунали поруч, з гущавини донеслось шарудіння листя, і все змовкло.
— Олексо, Пуебло, я тут! — сказала Яна тихо.
— Що сталося?!
— Надибала в хащі незнайомого. От і мовчала. Тепер він пішов.
Яна згадала, як перелякались хлопці, і розсміялась. Вони підхопили сміх. Потім Пуебло спитав:
— Бачила Фрада чи Тересу?
— Ні...
— Прилад своє зробив. А все — Олексій!..
— Не бреши, — озвався Олекса.
— Яно, ми тебе будемо цілий день тривожити, бо дуже хвилюємось. Коли треба — негайно викликай. А зараз ми до роботи — до карти.
Тепер можна було повертатися назад. Яна підійшла до урвища і сіла на прим’ятий мох — туди, де щойно лежав незнайомий. Певно, не солодко живеться "власникам", коли вони втікають на прірву хоч глянути на вільний світ, на самоті подивитись на небо, поспівати. Не від веселого життя виривається з грудей людини звірячий стогін...
Над обрієм пливли кучеряві хмаринки. А ще далі — звідси не видно — була звичайна земля, на якій жили й працювали звичайні люди...
Щось заважало сидіти. Яна мацнула рукою по моху і підняла блискучу паличку, трохи довшу за олівець. У неї був жовтий шерехатий держак, а за ним — металевий стрижень. На держаку — кнопка й дві риски: червона й біла. Кнопка стояла проти білої.
Незнайомий може повернутися щохвилини, якщо помітить зникнення цієї речі. Дівчина подалася додому. Чи могла знахідка стати в пригоді? Хтозна... Тут нічим по можна нехтувати. Нехай буде.
Не зазираючи до салону, тихо промайнула коридором і опинилася в себе. Ессельсон був у своїй кімнаті. Сидів біля столу, тримаючи в руках пляшку й склянку. Як тільки помітив, що засвітився екран, — злякано сховав руки під стіл.
— Здрастуйте, Осленко...
— Добрий день, міс Яно!
— У вас заборонено пити горілку?
— Тс... — поставив склянку на стіл і притис пальця до вуст. — Я вам потрібен? Я краще до вас зайду...
— Хіба тут підслухують відеофонні розмови?
— Хто їх зна... Взагалі це нема кому робити, але... випадковість... Я прийду, гаразд?
— Чекатиму.
За хвилину Джон був у неї. У нього почервонів носик, підборіддя і вуха. Трішечки тхнуло горілкою.
— Заборонено, міс Яно... Не всім, звичайно, Фрад може набратися, як свиня, і йому ніхто й слова не скаже. Та він не п’є. У нього є цікавіші справи. А я не маю в житті іншої радості, ніж біленька пляшечка, та мені не можна... Я вас благаю, міс Яно: нікому!.. Бо інакше я можу опинитися там, — він ткнув пальцем униз. — А там спека жахлива...