Місто Тисячі Дверей

Страница 4 из 37

Аренев Владимир

А коли маляр закінчував розмальовувати тронну залу, туди зайшла надзвичайно вродлива дівчина. Певна річ, маляр миттєво закохався у неї. "Намалюй мені щось", – попросила дівчина. І маляр намалював на стіні троянду, яка відразу ж розквітла, сповнюючи все навкруги дивовижним ароматом. Бо у цю троянду маляр вклав свою душу. Побачивши квітку, дівчина здогадалася про його почуття і зізналася, що давно вже спостерігала за ним та за тим, як він малює свої чудові картини, і – теж закохалася в нього.

Та, на лихо, дівчина ця була принцесою, і її батьки (особливо мама, колишня піратка з нестерпним характером) ніколи не дозволили б їй одружитися з маляром, нехай і напрочуд талановитим. І не знайшлося на всій землі місця, де могли б маляр із принцесою сховатися від її батьків, адже ті – король і королева, тож відшукали б їх скрізь.

Саме тоді сталося диво: маляр так сильно забажав створити місце, де їх ніколи б не знайшли, що своїм пензлем намалював відчинені двері, а за ними – місто. Наші Охи.

Вони втекли сюди вдвох з принцесою і залишилися тут жити. От тільки виявилося, що в місті, крім них, нікого немає (ті єдині – перші – Двері маляр зафарбував, щоб слуги короля не змогли їх знайти і повернути назад). Через деякий час маляр із принцесою занудьгували. І тоді він вирішив намалювати Двері в інші світи, щоб звідти приходили їхні мешканці й оселялися в місті. Так воно і трапилося. Невдовзі тут почали збиратися ті, хто не міг або не хотів жити у власних світах. А маляра вони обрали своїм королем – адже ніхто краще за нього не знав міста; до того ж принцеса обіцяла допомогти своєму чоловікові в нелегкій справі царювання. Відтоді й почали його називати Королем-Маляром. Багато часу він проводив, мандруючи вуличками нашого міста з пензлем у руках і розбудовуючи – розмальовуючи – його.

– А де він тепер? – зачудовано прошепотів Фімка. – 3 ним можна зустрітися?

– На жаль, проживши кілька років у нашому місті, принцеса засумувала за рідною домівкою. Бо вона ж любила свого тата, хоча той був, між нами кажучи, добрячим самодуром, та й маму-піратку вона теж любила. Принцеса попросила чоловіка, Король-Маляр знову намалював Двері і вони удвох вирушили на гостину до її батьків.

– І їх кинули до буцегарні?

– Та ні! Минуло багато років, і тамтешній король давно вже не сердився на свою дочку, а тільки сильно сумував за нею. Вони погостювали в батьків принцеси, а потім Король-Маляр і його дружина вирушили у мандри іншими світами.

– А як же місто?

– Вони обіцяли згодом повернутися. А поки, сказав Маляр, місто і саме чудово впорається, адже Охи досконало опанували мистецтво самоврядування. За порядком у місті повинні були наглядати Порядники, хоча більшість проблем городяни вирішували самотужки, а Порядники опікувалися переважно туристами і новими мешканцями міста, які найчастіше потрапляли у халепу, адже вони просто не знали тутешніх звичаїв.

– А де можна дізнатися про ці звичаї? – затурбувався Фімка. – Що, вони такі жах... незвичайні?

– Так ні, нічого страшного. Просто Двері ведуть у різні світи, і тому трапляється всяке... Не переживай. Мені здається, ти швидко призвичаїшся тут. До речі, ти – турист чи хочеш оселитися в нас назавжди?

– Поки турист, – обережно сказав Фімка. – А там подивимося.

Йому сподобалося, що господар кав’ярні жодного разу не запитав про батьків, мовляв, чи знають вони, де зараз знаходиться їхній син і все таке. З іншого боку, назавжди залишити маму з татом та друзів і переселитися сюди Фімці не хотілося. Ну, хіба що з родиною. А до друзів щоб можна було в гості ходити.

– То коли потребуватимеш – звертайся із запитаннями, – великодушно запропонував господар кав’ярні. – До речі, мене звуть Рету-Де-Мон.

– Слухайте, ви ж точно не з Землі. А як ми тоді розуміємо один одного?

– Лише завдяки Королю-Маляру: таким він намалював це Місто, – кажучи це, господар похмуро скосив очі на колегу тутешнього короля, котрий (колега, не король!) як і доти, щось зафарбовував на стіні. Фімка теж глипнув туди – і заціпенів! Виявляється, на стіні, де розташовувалися Двері (ті самі, через які хлопчик потрапив сюди), було ще кілька Дверей. І маляр методично, одну за одною, перефарбовував їх у невиразний коричневий колір.

Ще не усвідомлюючи чому, Фімка відчув, що це йому не подобається.

– Знаєте, – сказав він з тремтінням у голосі, – я, мабуть, навідаюся спочатку додому. Там... е-е-е... я забув рибок погодувати, акваріумних рибок, от!

Він підвівся і, намагаючись не бігти, підійшов до Дверей. Відчинив їх... і закричав від жаху!

По той бік виднілося місто – з його вулицями, палацами, хмарочосами, повітряними кулями. Місто – а не гараж, як повинно було бути.

Зойкнувши, переляканий Фімка вибіг з кав’ярні і помчав світ за очі.

Розділ четвертий,

у якому Головний Порядник прогулюється до Горщика

Коли двері знову звалилися, усі в кабінеті побачили на порозі довготелесого дядька в дивних окулярах. Звали дядька Лонгій-Л’Оккі, і був він могутнім чарівником і відомим філософом. Окуляри Лонгій-Л’Оккі носив завжди, вони були його невід’ємною частиною. Зрозуміло, це були чарівні окуляри – порожні усередині, вони заповнювалися водою з Озера Кольорової Музики. Той, хто носив їх, водночас чув музику і бачив кольорові картинки. Ще на оправі окулярів були якісь важелі й кнопки, але про їхнє призначення знав, напевно, тільки сам чарівник.

– О, – сказав Лонгій-Л’Оккі, кліпаючи своїми магічними очима з вертикальними зіницями. – А чого це у вас двері на підлозі валяються? Очі б мої вас не бачили!

Ніхто не наважився пояснити чарівникові, що двері він же і штовхнув на підлогу. Лонгій-Л’Оккі відзначався неуважністю і вразливим характером. Тому Порадники без зайвих слів посадили мага за стіл і налили йому мракки. А потім попросили полагодити двері. Лонгій байдуже ковтнув з кухля Бульчина Жуска і кивнув, погоджуючись. Двері, які саме збирався підняти Шварцик, відростили собі чорногузові крила, злетіли до стелі і закружляли там, курликаючи. Була осінь, і дверям дуже хотілося полетіти на південь. Потім вони все-таки знизилися – і наглухо вкарбувалися у дверний отвір, за яким саме у цю мить з’явився наступний відвідувач.