Дверцята холодильника відчинилися, звідти визирнула гостродзьоба голівка пінгвіна. Птах струснув жовтим чубком, зітхнув і підтвердив:
– Нудьгу-ую...
Узагалі-то, таких птахів тут, в Охах, називають гвінпінами. Живуть вони тільки в холоді, а позаяк в Охах надто тепло, спеціально для гвінпінів вигадали будиночки-холодильники. На відміну від пінгвінів, гвінпіни вміють розмовляти. Ще вони, коли треба, здатні створювати об’ємну картинку всього, що будь-коли бачили. А оскільки живуть вони дуже довго, їх тримають у Будинку Порядників – хтозна, які відомості з часом можуть знадобитися охоронцям порядку...
– Хочу в "Чапаева"! – жалісно мовив гвінпін.
Сигізмунд зітхнув: сам винен. Коли він потрапив сюди, в місто Охи, і коли його взяли на роботу Порядником, Брехло навчив своїх колег грі у шашки, в "Чапаева".
І хоча Порадники не були від неї у захваті, гвінпіни від "Чапаева" буквально шаленіли. Відтоді співробітники Будинку ходили тут остерігаючись, бо у будь-який момент з відчинених дверей могла вилетіти випадкова шашка і влучити у голову чи в плече. Деякі навіть почали носити каски – про всяк випадок.
– Хочу в "Чапаева"! повторив гвінпін.
– Гаразд, буде тобі "Чапаев". Але згодом, – Сигізмунд відштовхнув холодильник і підійшов до свого робочого стола. – Жуску, є виклики?
– Ні-і, – ліниво відповів Найпорядніший. – Ти ж знаєш, їх майже ніколи не буває. Міг би вже звикнути, адже незабаром рік, як ти у нас працюєш.
А варто зазначити, що Сигізмунд Брехло потрапив в Охи з іншого світу – звідти, де живеш ти, наш читачу, і де жив, поки не розшукав свої Двері, Фімка. Сигізмунд колись теж знайшов свої Двері – і крізь них випав в Охи.
І як ти, мабуть, помітив, Охи трохи відрізняються від таких міст, як Київ чи Москва. Сигізмунда це добряче збивало з пантелику. Ну скажіть, хіба може бути, щоб у місті майже ніколи не траплялося нічого поганого! Одного будинку Охорони Порядку вистачає, щоб виловлювати всіх злочинців: від дрібних хуліганів до запеклих чарівників-рецидивістів!
Сигізмунд Брехло сприймав цей факт як особисту образу. Він вважав: те, що Порадники знаходять так мало злочинців, зовсім не означає, що злочинців мало. Просто Порадники погано шукають; А коли ж їм шукати, якщо від рання до смеркання колеги Сигізмунда просиджують штани в Будинку та хлебчуть мракку в неймовірних кількостях.
Ось і зараз перед Бульчином Жуском стояла величезна каструля з мраккою. І коли Брехло увійшов, його начальник саме наповнював свій кухоль, відкручуючи краник на боці каструлі.
Сигізмунду не залишалося вибору – довелося узяти з полиці чистий кухоль і приєднатися до Найпоряднішого.
І тут двері кабінету буквально зірвало з петель, і у дверях... ні, спершу Брехло вирішив, що там нікого немає. Бо за звичкою він дивився вгору, а слід було опустити погляд до підлоги.
– Привіт, – пропищав тонесенький голосок. – Очі б мої тебе не бачили! До речі, вони і не бачать. Хтось приберіть звідсіля холодильник!
Холодильник ображено підвівся – на кожному з його кутів з’явилася лапа, схожа на крокодилячу, – і відсунувся вбік.
Тепер перед Сигізмундом і Жуском постав відвідувач – низенький, не вищий за Сигізмундове коліно чоловічок з величезними кулаками.
– Очі б мої тебе не бачили, Шварцику! – зітхнув Брехло. – Двері нащо було вибивати?
– Звичка, – знизав плечами чоловічок.
– Горе мені з вами, з дрібними хуліганами, – озвався Бульчин Жуск. – Сам від Горшечка два вершечка, а сили як у слона.
– Не згадуй Горшечок намарне! – відрізав Шварцик. – І взагалі, я ж виправляюся. Ось, прийшов як людь до людей, щоб повідомити... а ви!..
– А давай у "Чапаева", – встряв у розмову нудьгуючий гвінпін. – Давай, га?..
– Зачекай. То що ти хотів повідомити? – Сигізмунд насторожено відсунув кухоль.
Дрібний хуліган злодійкувато озирнувся, підморгнув і взявся за вибиті двері. Обережно приставивши їх до дверного отвору (мабуть, щоб ніхто не підслухав), зробив кілька кроків до столу.
– Ходять чутки, – писнув він, – Пензель знайшовся.
Бульчин Жуск ледь не вдавився мраккою:
– Жартуєш? Самого Короля-Маляра Пензель?!
– Угу. Кажуть, Дверей стає дедалі менше, тому незабаром...
Він не договорив – недбало приставлені двері, оглушливо грюкнувши, впали.
Розділ третій,
у якому Фімка довідується про те, як з’явилося Місто, і ще про дещо, дуже і дуже неприємне!
У кав’ярні пахло мраккою і фарбою. Кремезний маляр у засмальцьованому фартусі, дуже схожому на звичайний, земний, завзято розмахував пензлем.
– Не заважай, – сумно сказав Фімці господар кав’ярні, схожий на вчителя іноземної мови. – У нас тут нова мода пішла, Двері фарбувати.
– Навіщо?
– А-а... – відмахнувся господар. – Краще пригощайся мраккою. Мабуть, ти вдруге у Місті? І далі цих стін не був?
– Звідки ви знаєте? – здивувався Фімка.
– Дуже просто – наші Охи недарма називаються Містом Тисячі Дверей. Багато хто потрапляє сюди саме крізь Двері, і до мене теж.
Він обвів рукою приміщення. За столиками, як і в Фімчиному сні, нікого не було. Зате на стінах висіли різні прикольні штучки, які зазвичай чепляють у таких закладах – всілякі шаблі, опудала риб, потріскані антикварні тарілки і багато чого іншого.
– Бачиш, – сказав господар, – кожен гість мені приносить якийсь сувенір. Але не всі залишаються. Багато хто повертається назад, у свій світ, а дехто воліє вирушити у подорож чужими світами, як наш Король-Маляр.
– Що? – здивувався Фімка. – Це ваш король має таке ім’я – Мольяр? Як у француза одного – тільки того, здається, Мольєром звали.
– Та ні, – засміявся господар. – Просто... Але давай я розповім усе по порядку. Давним-давно жив собі звичайнісінький маляр, який всією душею любив свою справу – фарбувати. За що б він не взявся, все перетворював на диво. Навіть звичайнісінький паркан – і той одного разу так розфарбував, що він зазеленів і вкрився квітами! Слава про того маляра долинула до королівського палацу. І ось одного дня покликав його до себе король, щоб маляр пофарбував палацові стіни і побілив стелю. Звичайно, маляр поставився до завдання творчо, тому невдовзі на стелі у короля синіло небо і пропливали хмаринки, а стіни перетворилися де на густий ліс, де на безкрайній степ.