І що більше я сушив собі голову тією заплутаною справою, то дужче мою уяву опановували картини острова Ремполу. Крізь дедалі невиразніші обриси довколишніх речей дедалі ясніше проступали силуети високих урвищ і стрічка синього неба над ним. Часом, коли я сидів у лондонському поїзді й читав ранкову газету та прислухався до розмов колег-комерсантів, мені починало вчуватися, що то не поїзд гуркоче, а потік реве в ущелині, й здавалося, наче сиджу я не в вагоні, а в горішній трапезні за круглим кам’яним столом, а біля мене лисі мудреці сперечаються про безпеку племені.
Я скільки снаги моєї боровся з тією давньою маною. Я не хотів забувати острова Ремполу, але й боявся, що марення повернеться з давньою силою й знову поглине мене зовсім. А в Англії я не знав жодного психіатра, що міг би мені допомогти.
Я всіляко силкувався приховати свій стан від Ровени, бо страшенно боявся, що вона може стати на ворожий бік, сприйняти Сакко й Ванцетті як своїх і моїх ворогів і вирішити, що її обов’язок — захистити мене від їхніх злочинних претензій на моє співчуття. А як ми з нею засперечаємось, вона може виявити ту бездушну нечу-
лість, що находить часом на жінок у запалі суперечки. А такого б я не стерпів.
Серед людей, на роботі мені ще сяк-так щастило не відриватися від дійсності. Та лігши спати, вийшовши погуляти або просто лишившись на самоті, я зразу ж переносився просто з Англії в знайому вимарену ущелину. Я раптом ловив себе на тому, що розмовляю вголос із тубільцями, й тільки великим зусиллям повертав себе до дійсності. Або зненацька щось вигукував. Кілька разів я перелякав так свою секретарку, що думала, ніби я обмірковую ділові питання.
Краєвид острова Ремполу лишався такий самий, як і до війни. Але Чіта вже не було, і я втратив недоторканність Священного Безумця. Хоч війна вже скінчилася, Ардам іще був при владі й тепер вельми енергійно розвивав Чітові ідеї, що їх колись відкидав так погордливо. В наступній війні ми мали вирушити в великий похід через нагір’я в якомусь неймовірно безглуздому спорядженні, що його винайшов Ардам, і під проводом священних деревних лінивців. Раду мудреців було розширено: тепер до неї входили різні судді, законники, якісь чудні щелепаті люди, що відкушували кінчики сигар та безперестану жували гумку. А я тепер завше стояв у натовпі темношкірих тубільців, куди численнішому, ніж перше. Я витягував шию, ставав навшпиньки, аби через голови й плечі бачити, що робиться на помості. Але сам наперед ніколи не пхався. А тих двох нещасних, що їх доля невблаганно вела до страти, я бачив у подобі двох убогих, недотепних, невмілих фанатиків-місіонерів, що прибули на острів не знати як і звідки. Уява моя вбрала їх у витерті ряси. Сакко здавався приголомшений і похмурий, але Ванцетті мав лагідне обличчя мрійника й весь час дивився на синю смужку неба та на осяяну сонцем зелень, що облямовувала верх урвища. Я бачив обох їх зовсім виразно. Якби я вмів малювати, то й тепер іще зміг би намалювати їхні портрети: вони стоять переді мною, як живі.
Мені уявлялося, що вони всі шість страшних років без упину йдуть і йдуть крізь ворожі юрми назустріч своїй долі, назустріч "догані". їх не квапили, але й пільги не давали. Юрма горлала на них. Мало хто співчував ЇМ; були в натовпі, правда, й їхні нібито прихильники,
що тільки розпалювали пристрасті, аби самим руки на-* гріти. І завше поперед рокованих виступав "виконавець догани" зі своїм киюрою на плечі, а за ним — ціла вервечка Ардамових прихвоснів.
— А що вони зробили? — питав я.
Відповіді були різні, але суть їхня завше та сама: Та прийшли вчити нас, що в нашій ущелині, мовляв, погано!
"— Прийшли полювати на священних мегатеріїв! Прийшли умовляти нас, щоб ми більше не їли "дарунків Друга"! А як же ми проживемо без "дарунків Друга"?
— Неподобство! вголос обурювався я, а на серці мені хололо від думки, що й я ж винен у тих злочинах. Це ж урок для всіх, хто хоче вибратись із ущелини!
— Ми навчимо тих місіонерів, як приходити сюди, та баламутити нас, та розхитувати наші звичаї! Ви подивіться,. як вони гидко вбрані! А які в них білі пики! Від них навіть не тхне як годиться!
А коли врешті Сакко й Ванцетті було страчено, мені примарилось, наче всі ми, всім натовпом, убили їх, роздерли на дрібні шматочки; ті шматки потім роздавалися всім, і кожен, хто змирився з такою їхньою долею, мусив їсти" "їжте,— промовляв до нас якийсь голос, коли не змогли їх урятувати!" Мене випихали на майданчик перед капищем Богині, де було вбито й роздерто засуджених, і той шматок, що мені давали з’їсти, достоту нагадував тремтливі клапті людських тіл, розкидані вибухом ига бойовищі за хвилину перед моїм пораненням,— ті клапті, що їх я марно силкувався забути. "їж, бо й ти причетний до цього діла!" І таке мені верзлося без кінця, знову й знову. Спершу швидке, хапливе вбивство, тоді, нескінченно довго, оце мерзенне таїнство. І щоразу і я, і всі мусили їсти те м’ясо. Я трохи не збожеволів навсправжки. Серед ночі я схопився, кричучи:
Не хочу! Не хочу! Я не їстиму!
Отямившись, я підвівся й почав шкутильгати по спальні з кутка в куток, боячись, що, як ляжу, мені знов примариться цей невідчепно одноманітний, дедалі жахливіший сон. На дверях нечутно з’явилась Ровена.
— Нічого, нічого,— сказав я.— Чогось живіт заболів.
—— А чого це ти тут не хотів їсти?
Що я їв уві сні? Хіба можу я їй те сказати?
— А хтозна...—— я нашвидку вигадав сяку-таку вимовну:— Чогось кукса моя знову розболілася.
— Ох, ті мені лікарі! Тільки гроші вміють брати. Стягти б із них усе через суд!
— Навряд чи те помогло б моїй куксі.
— Який-бо ти плохий у мене!
Я відвернувся і втупив очі в темне вікно. Чи могла Ровена знати, якими страхіттями кишіла для мене та темрява! Знову я опинився перед капищем Богині; знову надходила хвилина вбивства. Ванцетті дивився прос-то на мене. Я так поринув у все, що аж кинувся, коли дружина промовила до мене:
— Бідненький ти мій!
Я повернув до неї винувате обличчя й став дивитись, як вона наливає мені ліки. Ровена всіляко старалася заспокоїти мене...
Та, лігши, за хвилину я знову встав і почав ходити по кімнаті тихенько та обережно, щоб не сполохати її ще раз.