— Вона сховається в моєму курені,— заявив я.
— То йдіть туди швидше! — порадив Чіт.
Плем’я тоді саме зібралося перед капищем Богині на "велике виття", й по дорозі до мого житла ми не зустріли нікого. Я мов зараз чую бубоніння промовців, що долітало згори, з майдану перед капищем; час від часу його перебивало дружне виття цілого племені. А Чіт залишив нас і побіг назад на зборисько подивитися, що робить Ардам.
— Увійди до мого куреня, це твій дім,— сказав я, прогортаючи очерет, що ним було затулено вхід, і ніжно обняв її в напівтемряві нашого сховища.
Невже все те мені тільки снилося? Невже новий світ відкрився мені тільки в сонному маренні?
Так гарно було сидіти в своєму самотньому курені й відчувати, що ти вже не самотній, що тебе люблять, про тебе дбає інша людина — твоя, рідна, бачити, як вона порається в твоїй оселі, готує вбогу страву. Та ось ізнову прибіг зі збориська Чіт, стурбований, квапливий.
— Вони шукають зниклу Ардамову дівчину,— повідомив він.— Думають, що її вкрали вороги. Благаю тебе, втікай звідси, сховайся з нею в тій печері, що ми знайшли. Тепер, коли в тебе є вона, навіщо тобі гинути?
І щезає знову. Він пішов на звідини. Незабаром його широке лице знову з’явилося в отворі входу.
— Он там, унизу, є пірога. Поки вони прийдуть сюди шукати Вену, ви можете бути вже біля водоспаду. Я піду, мені не можна лишатися тут. Побачимось пізніше.
Ми чуємо, як він продирається крізь чагарник поза куренем. Я пригортаю свою кохану до себе. Я ладен відчайдушно битися, захищати свій дім. Але Вена не згодна.
— Я хочу жити, о пане мій! — каже вона.—> Я тепер так дуже хочу жити! Втечімо, як радив нам Чіт.
Я нараз відчув, що теж хочу жити.
І ось ми повземо крутим схилом за куренем до Чіто-вої піроги. Вже зовсім смеркає, в селищі мигтять смолоскипи наших переслідувачів. Перегукуються голоси, калатають у клепала, пронизливий посвист роздирає тишу. Ось ми вже в пірозі, я хапаю в руки весло. Раптом у вічі мені вдаряє якесь дивне світло. Велетенські зелені світляки пролітають повз нас у густо-синій темряві, вода шумить, мов людські юрми, по ній біжать відлиски вогнів. Ми гребемо щосили, нас виносить на бистрину, на хвилину пірога спиняється, потім знову вихоплює-
гься вперед. Здається, кінця не буде.цій боротьбі з течією. Ревіння великого водоспаду помалу наближається й уже перекриває всі інші звуки. Ми видираємось на берег і біжимо, низько пригинаючись, до озера, шукаємо вхід у печеру. Раптом щось боляче вдаряє мене в плече, і я падаю. То в мене влучила велика стріла згори. Вена висмикує її, помагає мені підвестись, гладить моє плече; рука її червона від крові.
— В печеру! — гукаю я.— Швидше!
Я чую сильний, приємний запах вербени. В озерці відбивається смужка блакитного неба. Десь позаду чутно голос погоні. Але ми вже біля отвору, де зі скель витікає струмок.
Ми в безпеці. У великій печері темно й прохолодно, але мені раптом стає млосно.
— Іди по дні,— ще встигаю я сказати, спотикаюсь і падаю.
Вена піднімає мене на плечі й несе; ноги мої тягнуться по воді. Що було далі, я не пам’ятаю, хоч, певно, я все ж указував їй дорогу. Очунявши, я відчув, що лежу на постелі з пахучого листя та гілля, а Вена, схилившись наді мною, годує мене з миски. Мене чомусь анітрохи не здивувало, що звідкись узялася миска. В печері видно як удень, і взагалі вона схожа не на печеру, а на простору затишну кімнату. Під головою в мене подушка.
Наші погляди зустрічаються.
— З’їж іще ложку,— каже вона.— Тобі корисно.
Я ковтаю ту ложку, тоді підхоплююсь і сідаю на постелі. Плече в мене забинтоване, якесь здерев’яніле і болить.
— Де це ми? — питаю я.
— Та вдома ж,— відказує Вена.— Ти...— Вона кладе мені на чоло холодну руку.— Гарячки вже нема? Ти впізнаєш мене, Арнольде?
— Таж ти Ровена,— відповідаю я.— Але скажи мені, де це я?
— На Бруклін-Гейтс... Із’їж іще ложку.
— У Нью-Йорку?
— Авжеж, у Нью-Йорку!
Розділ четвертий,
де розповідається про дивовижну зміну, що сталася з островом Рем-полом, про те, як містер Блетсуорсі повернувся до цивілізованого світу; як він мужньо виконав свій обов’язок, був поранений і трохи не поліг геройською смертю у всесвітній війні за цивілізацію; про його дружину Ровену та про їхніх дітей; про те, як він знайшов собі діло до мислі; про його розмови з давнім приятелем. А. на закінчення в ній висловлюються міркування про життя людське, обіцяні ще на першій сторінці цієї книжки
РОВЕНА
Я кинув розпитувати й доїв суп.
Ровена поклала свою руку на мою й знову сказала:
— Гарячки вже нема!
Я мовчки спробував підвестися, вона так само мовчки помогла мені. Я сів на краю ліжка, зовсім спантеличений: адже це була безперечно та сама печера, де вона вже кілька тижнів годувала, доглядала й охороняла мене. І водночас, виходить, це була кімната!
— А що це з моїм плечем? — спитав я.
— Ти попав під таксі на вулиці.
— Таксі? Мене ж стрілою поранило!
— Та ні, ти попав під таксі. Тебе збило, ти впав у риштак, і я витягла тебе звідти.
Я провів рукою по своєму чубові. Ту мить мене вразило ще одне:
— Ти зодягнена! По-європейському!
— Ну аякже! Не можу ж я весь час бути гола, на кохання є ніч!
— Але ж ти та сама жінка, що я її кохаю?
— Авжеж!
Я напружив свою бідну, затьмарену пам’ять.
— Я врятував тебе з води? Ти тонула?
— Так, у Гудзоні.
— В Гудзоні? Та й важко ж мені довелось тебе витягати... Але ти була варта того.
— Бідолашний ти мій, зовсім збився з пантелику! — і вона поцілувала мою руку, як цілувала сотні разів доти, віддано й жалісливо.
Я зчудовано розглядався по кімнаті.
— Як падає світло з вікна на стелю... То ж була вапнякова брила. А оті бескиди за вікном, оті високі сірі скелі... Виходить, то будинки!
У кімнаті чимсь пахло.
— Десь тут...— почав я, озираючись. Справді, на підвіконні стояло три вазони, як я й сподівався, з вербеною.
Я встав: вона підтримала мене, бо мені ще підгинались коліна. Ми перейшли через кімнату до вікна, і я побачив водночас дивну й знайому картину. По річці снували судна, а над нею здіймалися могутні хмарочоси до-
літнього Нью-Йорка, якісь легкі в теплому надвечірньому світлі. Ровена обіймала мої плечі, ніби захищала й підтримувала мене.