Наші промовці в своїх гнівних тирадах висували три головні звинувачення проти ворогів, закидали їм три головні гріхи. По-перше, вони людожери. Це звинувачення завжди здіймало в натовпі хвилю палкого обурення. А промовець нахилявся вперед і запитував патетично:
— Хочете ви попасти до їхніх жертовних горщиків?
Другий гріх наших ворогів була неохайність тілесна й моральна. Третій гріх полягав у тбму, що вони годували в Себе цілу родину великих горластих жаб і шанували як! своїх предків та покровителів; а те здавалось усїм
нашим людям украй огидним і принизливим. Гидке кумкання старої жаби-матері та її безглузді стрибки промовець порівнював із повільними, статечними рухами та делікатною поведінкою нашого власного тотема. Далі, звернувшись до практичніших питань, промовець доводив, що єдиний спосіб уникнути воєнної загрози надалі — це довести цю війну до переможного кінця; й нарешті починав розводитись про те, скільки жувальних горіхів, глини, дерева та овочів матимемо ми, коли стопчемо під ноги своїх ворогів. А що в нас уже відчувалась нестача всеочисного горіха, ті слова будили в нас най-кровожерніші жадання. Ми випльовували шматочки дерева, що ними пробували замінити жувальний горіх, і здіймали несамовите виття, пильно стежачи, чи не відстає хто від загального хору.
А воєнні дії тим часом розгорталися навдивовижу повільно. Як я вже оповідав, кордон пролягав біля великого водоспаду, а стежка і вище, й нижче від нього тяг-лась у густих колючих чагарях і була дуже вузька та стрімка. Над нею здіймалась до забороненого нагір’я прямовисна кам’яна стіна футів на тисячу чи й більше заввишки. Засівши над тією стежкою, жменя вояків могла б затримати ціле військо хоч згори, хоч знизу. Наші аванпости просунулись за плиту для торгівлі й поховалися серед скель та в кущах; озброєні наші вояки були пращами та довгими жердинами — спихати ворогів зі стежки під кручу. А ще далі наші дозори обснували стежку тенетами та понаставляли пасток. Вороги чатували вище водоспаду. Маючи досхочу твердого дерева, вони поробили собі довгі луки, що на них ми дуже заздрили. їхні стріли залітали в ущелину на добру чверть милі, а стріляти вони вміли напрочуд влучно.
Ні одна з супротивних сторін не виявила бажання стятись у відкритому бою. Час від часу хтось із наших, необережно показавшись на позиції, падав, уражений стрілою, а одного разу ворожий воїн послизнувся на стежці, впав у річку й утопився. Ми пробували підкидати ворогам отруєну рибу, та навряд чи хто з них піймавсь на ту принаду. Таким чином, війна звелася на сидіння в засідці, окремі влучні постріли та випадкові вбивства й безугавний гуркіт наших барабанів та ще гучніше лящання дерев’яних тріскачок, що їх уживали наші вороги на додачу до барабанів, Отже, війна, по суті,
спинилась на мертвій точці, й бойовим запалом був охоплений переважно тил.
Я не знаю, чи Ардамова страхітливо розмальована постать хоч раз показалась у тих місцях, куди залітали ворожі стріли, але в селищі він був невсипущий і невгамовний. Іще вдосвіта він піднімав на ноги всіх наших новобранців із пообтинаними вухами; охлялі, кульгаві, вони мусили довгі години марширувати вулицею, позадиравши підборіддя та повисолоплявши язики. Коли хто з них падав зомлілий, його повертали до пам’яті штурханами; а коли зомліє вдруге, на нього чекала "догана". Людей часто скликали до вівтаря Богині вислухати нове звернення, що його Ардамові нібито нашептав наш прабатько — деревний лінивець. То нам, його вірним підданцям, забороняли жувати до смерку всеочис-ний горіх, хоч би й пощастило його добути, а то наказували розмальовувати тіла самими тільки горизонтальними червоними смугами. На вертикальні потрібен був спеціальний дозвіл головного штабу. Почались також інквізиційні процеси проти бідолах, що їм закидали співчуття ворогові.
І ось Чіт за столом мудреців (весь час посилаючись на мене, що мене дуже непокоїло) завів мову про можливість і переваги флангової атаки на ворога через нагір’я. Виходило, отже, що він дотеперішньої млявої війни не схвалює, тож і зрозуміло, що Ардам зустрів його пропозицію дуже неприязно. Але Чіт палко обстоював свою улюблену ідею, кепкуючи з Ардамової стратегії, чим і зовсім розгнівив Ардама. Суперечка дуже швидко розгорілась у галасливу сварку. В неї було втягнено й лисих дідів, хоч як їм, видно, не хотілось відверто ставати на чий-небудь бік.
Мені серце завмерло, коли Ардам спитав Чіта, чому ні він, ні я не йдемо на війну, а тільки чинимо всілякі перешкоди військовій владі, та де ми були торік, коли ходили буцімто на нагір’я подивитись на мегатеріїв.
— Де ви були? — кричав він, гепаючи кулаком по столі.— Може, ви з ворогами знюхалися?
Кощавий дід обурено загукав на Ардама: це вже, мовляв, занадто; а слинявий прогугнявив: "Панове, панове!" — і Ардамові довелось пом’якшити свої звинувачення. Далі він уже закидав нам тільки брак патріотичного запалу. Але він таки добре нагнав на нас холоду.
Нам стало ясно, що розмови про похід через нагір’я доведеться облишити і що справді треба буде виявляти більше войовничості. Чіт простромив крізь пипки своїх вух по акулячому зубові, та розмалював свою корону з листка страхітливими малюнками, а я пофарбував череп лінивця на червоне, наліпив на ньому з глини двоє люто перекошених очей і став повсюди носити з собою свою священну патерицю.
Та попри всі ті зусилля, Ардам і далі нарікав на нашу бездіяльність. Він зажадав, щоб мені, як і всім чоловікам, утяли вуха та розтатуювали все тіло, а тоді послали мене на фронт, де я в своїй шкурі й черепі лякав би ворогів войовничими жестами. Адже Священний Безумець горішнього племені завше стоїть біля великого водоспаду й проклинає нас вельми успішно. Чом би й мені не робити так? їхні лучники влучають у ціль —не так-то й часто.
Ми з Чітом не піддались на ті вимоги, однак іще дужче підірвали тим свій авторитет і безпеку.
Ми не хотіли збуджувати підозри, тиняючись на самоті, але нас настільки явно усунули від усіх справ, що нам нічого іншого не лишалося. Іноді ми ходили разом, однак не дуже часто, а то нас би ще звинуватили в тому, що ми плетемо змову проти Ардамової мудрості й влади. В ті дні Чіт був дуже обережний у розмовах зі мною, однак принаймні одного разу він таки висловив відверто зрадницьку думку. Ми ходили з ним по кам’янистих обвалищах, порослих чагарями й порізаних рукавами річки та озерцями-стариками. Зійшовши на пагорок, ми побачили вдалині водоспад.