Але вони вміли добувати ласу страву й багатьма іншими способами. На необачних, нещасливих чи непокірливих чигала безліч інших пасток, що забезпечували сите життя вершкам племені. Наприклад, суворо заборонялося підніматись на сонячне нагір’я і навіть говорити про те. Всі люди в тому плем’ї народжувались в
ущелині, й більшість їх — крім тих, хто виходив у море ловити рибу,— проживали там ціле своє життя. їхній тісний світ був смужкою завширшки від сотні ярдів у найвужчих місцях до трьох миль у найширших; угору по річці, за порогами й великим водоспадом, пролягав кордон, за яким починались землі лютих ворогів. Дикуни вірили, що нагорі починається пустеля, повна страшних небезпек для простого смертного. Тільки видатні чаклуни могли підніматися туди. А сонце та зелень — то лише підступна спокуса, що про неї не тільки говорити, а й думати не слід. А тому, хто хоча б шепнув щось про них ненадійному приятелеві, загрожувала "догана".
І всіх тих приписів дотримували так неухильно, що я переконаний: велика частина племені так і проходила весь свій життєвий шлях від колиски до жертовного горщика, навіть не мріючи про те, що можливе й якесь інше життя.
Тепер читач, певне, зрозуміє, чому й мова, й поведінка тих людей були такі нудотно-нещирі й чому якийсь невиразний смуток пом’якшував природну бридкість облич багатьох молодих дикунів. Життя звичайної людини було там украй невеселе й безбарвне. Виходив якийсь прикрий парадокс: боротьба за життя так поглинала всі сили, що ніхто вже не міг тішитися з того життя. Навіть у святкові дні багато дикунів понуро сиділи по своїх куренях, боячись, що за розривку, за веселощі доведеться дорого платити.
Найдужче вражало мене те, що вони були замкнені в своєму тісному світі; адже я звик, що в світі цивілізованому кожен (чи принаймні заможніші люди) може вільно подорожувати по всій земній кулі. Але, помірку-, вавши, я зрозумів, що такі обмеження судилися більшості людей від самого зародження людського суспільства й що свободу пересування здобуто лиш недавно. Навіть у наші благословенні часи принадність хатнього вогнища й туга за ним зростають, так би мовити, про-порціонально квадратові відстані, й для більшості з нас було б просто жахливо не мати поворотного квитка.
Хоч моє священне безумство й давало мені якусь свободу, однак мені насилу пощастило добитися дозволу зійти на узгір’я, щоб подивитись на гігантських лінивців, що там паслися, та взагалі трохи ширше ознайомитись із химерним світом, куди мене закинула доля.
Але про велетенських лінивців із нагір’я, що заблуку-вали часом навіть в ущелину, і про їхні дивовижні фізіологічні особливості та про пов’язані з ними дикунські забобони я розповім далі. Розповім також і про війни та торгівлю моїх дикунів із їхніми сусідами, що жили за водоспадом, і про малого білого деревного лінивця, дуже старого й надзвичайно плодючого, що від нього нібито пішов весь рід ремпольських остров’ян. Я трохи відхилився від своєї розповіді, щоб ознайомити читачів хоч побіжно із звичаями племені.
Отож я розповідав вам, як раптом пригадав, хто я, йдучи вечеряти з Чітом-віщуном, Ардамом-воїном та трьома лисими дідами, що вершили суд і оберігали традиції племені.
4
РОЗМОВА З П’ЯТЬМА МУДРЕЦЯМИ
Може, й негарно це казати, але я мушу признатися, що всі ті п’ятеро мудреців, із якими я збиравсь пообідати, були мені огидні й ненависні. Вони завше здавались мені потворні, страшні й дуже небезпечні, а того дня, коли я так виразно пригадав, що я Арнольд Блетсуорсі з Летмірського коледжу, пригадав усі вигоди й принади життя у вільному цивілізованому світі, звідки я потрапив у це середовище, пригадав, що страх примушував мене терпіти всю довколишню гидоту, до приховуваної доти огиди й ненависті домішалися досада й гнів. Мені здавалося, що я несу з собою якесь сліпуче світло в те смердюче зборисько, і в не знаному доти настрої, готовий постояти за себе, я ввійшов до трапезні.
Трапезня та була просто круглий курінь із повстромлюваних у землю по колу гнучких довгих очеретин, сплетених нагорі в кулясту баню. Стіни оздоблював фриз із людських черепів — архітектурна деталь, характерна для всіх більш-менш значних будівель у селищі. Невисока кам’яна плита, що лежала посеред куреня й правила за обідній стіл, була кругла, а отже, не доводилося сперечатись, кому сидіти на чільному місці. Сиділи за тим столом навпочіпки. Найвизначніший і найменш огидний із тих п’ятьох був безперечно Чіт; його ще величали
Тлумачем, або Світилом. Я вже казав, що він був гор* батий, присадкуватий і зморшкуватий і носив на голові циліндричну шапку, скручену з велетенського листка. Він вирізнявся навіть серед остров’ян своєю темною шкірою, мав дуже велику голову й блискучі чорні очі, завжди насторожені. В тих очах світились розум і проникливість, як на ремпольця, незвичайні. Він сидів за плитою в трапезні навпочіпки і вп’явся в мене очима, коли я ввійшов.
Я давно помітив, що він ставиться до мене ніби до своєї власності, й мені те не подобалось, хоч я дійсно завдячував йому своє життя. Адже то він перший оголосив мене божевільним і непідлеглим "догані", а по-тім остаточно узаконив моє становище Священного Безумця. Його обов’язок був слухати й тлумачити мою маячню, розпізнавати всякі віщі ознаки в моїй поведінці. Часом він сам натякав мені, як я маю чинити. Щодо цього між нами існувала мовчазна згода.
Поруч із його жвавим обличчям іще тупіша здавалась камінна пика воїна Ардама, або Слави племені. Вона, як у більшості військових у всіх країнах світу, здавалась повернута в профіль навіть тоді, коли він дивився просто на вас, —така була байдужа й невиразна. Крізь ніс йому була простромлена велика скойка, в пипках вух теліпались акулячі зуби, над банькатими, наче скляними очима нависали товсті зморшки. З чуприни було зліплено два роги, пофарбовані червоною вохрою, а голі м’язисті груди, вкриті химерним опуклим татуюванням, були розмальовані жовтою. Обхопивши коліна довгими, схожими на лопати руками, а п’яти рівно стуливши докупи, він гучно цмокав губами, наперед смакуючи обід.
Троє лисих дідів виконували в племені обов’язки суддів та збирачів податків. Один із них мав широченного приплесканого носа, а на щоках — витатуювані спіралі; другий був з виду висхлий, мов обтягнений шкірою череп, а зуби мав кокетливо пофарбовані через один на чорне й червоне, мов у жінки. Третій — щоки він теж мав потатуйовані, але вже концентричними колами,— був справжньою руїною: він підсліпувато мружив очі й пускав слину з рота. Заріст на його старечому обличчі ріс жмутками. Всі троє сердито глянули на мене, невдоволені моїм запізненням. Загледівши їх, я облишив свій недавній намір скинути з себе своє обридле