ОСТРІВ РЕМПОЛ ЗАВІТАВ НА БОРТ
Я зовсім не пам’ятаю, як з’явились на судні дикуни. Мабуть, я був тоді непритомний.
Лежачи на юті, я розплющив очі й раптом побачив, що двоє їх стоять наді мною й пильно мене розглядають. Вони були зовсім голі, з темно-брунатною шкірою. Обличчя в них були надзвичайно люті, потворно потатуйо-вані. Чорні чуприни туго стягнені ззаду. Дикуни стояли, спираючись на довгі списи, й тупо дивились на мене. Обидва повільно й невпинно ворушили важкими щелепами, ніби жуючи щось.
Хвилинку я теж дививсь на них, кліпаючи очима, тоді став протирати їх, думаючи, що то ще сонне привиддя. Але мана не розвіялась, і, впевнившись, що дикуни справжні, я вхопив свого щербатого тесака, що лежав біля руки, й зірвавсь на рівні, готовий захищатися.
Та один дикун схопив мене за руку; вдвох вони подужали мене зовсім легко.
Розділ третій,
де розповідається про те, як містер Блетсуорсі опинився серед дикунів на острові Ремполі, про його перші вражіння від їхньої поведінки й звичаїв; про те, як він побачив мегатерія, велетенського земляного лінивця, прадавню тварину, що збереглася ще на тому острові, а також про незвичайний спосіб життя того мегатерія; далі про вірування ремпольських остров'ян, про їхні шлюбні звичаї й закони і, нарешті, про те, як він змальовував остров’янам цивілізований світ та як на острові вибухнула війна
СТРАШНИЙ ПОЛОН
Я дуже хотів би розповісти про свої пригоди на острові Ремполі у тій послідовності, в якій вони відбувались і в якій вони розгортаються тепер у мене в пам’яті. Однак, на жаль, мушу нагадати, що розум мій був тоді затьмарений і через те в моїй розповіді траплятимуться неясності й плутанина. Може, іноді я навіть не зумію пригадати, що сталося раніше, а що пізніше. Отож я й попереджаю про те читачів. Я марив у гарячці, коли дикуни схопили мене, і ще, либонь, довго був тяжко хворий душевно, а як на їхню мірку — просто божевільний.
На моє щастя, в цих дикунів — неприторенних людо-жерів, що невтомно й нещадно полюють на своїх ближніх, панував забобон, ніби м’ясо божевільного — табу, і хто його з’їсть, неминуче помре. Навіть більше — як і багато неосвічених людей у всьому світі, вони відчували перед божевільними якийсь побожний страх. Вони гадали, що божевілля — це особлива відзнака, що її посилає людині їхня Велика богиня. Ось чому ці людожери дали мені притулок, годували мене, й я мав серед них таку волю, якою, певне, не тішився б у культурнішому суспільстві.
Оскільки тепер мої спогади будуть уривчасті, наче сторінки, вичитані з книжки, розгортаної навмання то там, то там, читачеві дещо з розказаного може навіть видатися зовсім неймовірним. Він волів би — не заперечую, волів би й я! — щоб повість розгорталася безперервно й послідовно, з усіма подробицями. Звичайно, він багато що проминув би в такій детальній розповіді, але його принаймні тішило б те, що все там є. А так обминати дещо доводиться мені. І мушу визнати: я сам ніколи не мав такого відчуття, що там, цебто в моїй пам’яті, є все. Навіть у перші дні свого полону я мав сумніви щодо того.
Я пам’ятаю, як живих, тих двох дикунів, що схопили мене, пам’ятаю навіть сморід згірклого лою, що ним були намащені їхні надзвичайно м’язисті тіла. Ще виразніше пам’ятаю, як я боляче забився об снасть піроги, коли мене кинули туди. Мені й тепер наче в спині від-
дається, як згадаю. Мене кинули на купу щойно спійманої риби, ще живої; вона билась і тріпалась піді мною й біля мене, я весь убрався в сріблясту луску. З облавків звисали мережі. І ще я виразно пам’ятаю, як переступали через мене й наступали на мене дикуни, спускаючись у пірогу зі здобиччю, награбованою на судні. У моїй пам’яті відбився ніби химерний візерунок із п’ят, литок, колін та брунатних тіл. Ті люди були страшенно брудні. Ще я пригадую, як ми пливли до берега, як веслярі розмірно гребли рудувато-чорними веслами.
Берег був високий, скелястий. Скелі ті видались мені напівпрозорі. Не знаю, що то була за гірська порода; пізніш я багато шукав чогось подібного в музеях, щоб дізнатись її назву, але так і не знайшов. Вона нагадувала напівпрозоре синювато-пурпурове скло, з великими вкропленнями червонішої барви, по краях рожевими. В тому камені вилися зовсім непрозорі жилки, білі, як мармур. Світло проникало в той мінерал і відбивалось ізсередини, мовби в самоцвітах. Мене, зв’язаного й переляканого, все ж уразила та краса.
Ми підпливли до берега й звернули в якусь вузьку затоку, що звивалася поміж скель. Ярдів за сто від гирла тієї затоки, неначе на сторожі, височів химерний витвір природи — нависла над водою скеля, що нагадувала жінку з виряченими очима й роззявленим ротом. Над її головою здіймався ще потрісканий кам’яний слуп, мовби рука з затиснутим у ній києм. Очі були обведені білим, а в западині рота поцятковано білим і червоним: видимо, те мало означати зуби й кров. Та машкара здавалась вельми виразиста, потворна й жорстока в яскравому вранішньому світлі. То, як я дізнався згодом, була Велика богиня, що вітала своїх рабів. Дикуни спинили проти неї свою пірогу й підняли догори весла, вшановуючи її. Передній весляр дістав із дна й кинув богині здоровенну рибину; другий перехилився назад і підняв за чуба мою голову, ніби показуючи мене своєму божеству, а потім штурхнув назад, до решти здобичі.
Справивши цей обряд, вони знову взялися за весла, і скоро попереду показалася смужка спадистого берега під стіною скель. На тій смужці стояла ціла юрма нетерплячих дикунів. Наш стерничий пронизливо крикнув, і йому здалеку відповів цілий хор голосів.
Усе те вкарбоване в моїй пам’яті дуже виразно, як і клітка з колючого гілля, куди мене вкинули невдовзі. Та все ж і на цих спогадах лежить — не сказати б якась тінь, бо для цього воно надто невідчутне, — але якийсь ніби відлиск, що робить їх не зовсім імовірними. Навіть тоді мені самому якось не вірилось у все те, щось мене бентежило. Незважаючи на витонченість моєї оксфордської науки, я все ж знав географію досить добре й пам’ятав, що патагонці — люди дуже високі на зріст і світлошкірі та що вони кочують окремими сім’ями і живуть в шатрах із шкур, а тим часом мене привели до якогось великого селища. І ніколи не траплялось мені чути, щоб на тому узбережжі були десь напівпрозорі скелі й отака пишна рослинність. Я гадав, що, прочитавши в дитинстві безліч пригодницьких книжок, я повинен знати хоч що-небудь про всі отакі дикі народи, що не піддались іще цивілізації. Але те місце — згодом я виявив, що то взагалі був острів, а не південноамериканський суходіл — не вкладалось ні в які мої уявлення ні з географічного, ні з етнографічного погляду. І те саме, мабуть, скаже про нього й читач.