Рупертові Блетсуорсі, гароу-говардському священикові. І всі вони погоджувались в одному: як на Блетсуорсі, з мене має вийти недоросток.
Дядько мій на той час виїхав із кількома англіканськими епіскопами до Росії, де обговорювали питання про об’єднання англіканської та православної церкви — діялося те ще задовго до Великої війни та до більшовицької революції. Тітчині листи летіли йому навздогін, але запізнювалися й так і не наздогнали його. І раптом, коли я вже почав був змирятися зі своїм безрадісним життям у челтнемському тітчиному домі, під наглядом вихователя з пристібними манжетами, дядько з’явився.
Він був досить подібний до батька, але нижчий, рум’яніший на виду й гладший, та й убраний, як годиться заможному й життєрадісному священикові, а не в мішкуватий, праний-перепраний фланелевий костюм, як батько. В його житті було теж немало такого, що потребувало пояснення, однак не так пильно. І чуб у нього був зовсім сивий. Він з’явився в домі якось несподівано й невимушено і зразу мені сподобався. Начепив на носа окуляри без оправи й почав мене розглядати, осміхаючись ледь-ледь, але, як мені здалося, дуже приємно.
— Иу, що, хлопче? —промовив він майже батьковим голосом. — Тут, здається, не знають, що з тобою робити? А хочеш поїхати зі мною та жити в мене?
— Хочу, аякже! — бовкнув я, збагнувши, про що йдеться.
Тітка з компаньйонкою відразу аж засвітилися любов’ю до мене. Вони дали волю своїм почуттям. Я доти й гадки не мав, якої вони гарної про мене думки.
— Він такий жвавий, такий розумний,— казали вони, — такий допитливий! Коли його доглядати та годува* ти як слід, із нього вийде чудовий хлопчик!
І мою долю було вирішено.
2
ВІЛЬНОДУМНИЙ СВЯЩЕНИК
Я вважаю, що моє справжнє життя почалося з переїзду до Гароу-Говарда. Моя пам’ять, що зберегла від давнішого часу тільки уривки та відблиски подій, стає
напрочуд ясна з того самого дня, коли я прибув у той найзатишніший у світі дім. Здається, я міг би накреслити точний план усієї пасторської оселі і, звичайно ж, садка; я можу пригадати характерний запах вільготи біля помпи в дворику за повітками; ніби зараз бачу дев’ять кущиків чорнобривців, висаджених рівним рядком попід сірим муром. Старий Блеквел, садівник, рік у рік саджав їх там. Я міг би написати хроніку тамтешніх котів із начерками їхніх характерів. За садком був вигін, за вигоном — канава, а далі круто спинався голий пагорок. Бувало, сніжної зими або жаркого літа я спускався з того пагорка на дошці, бо суха трава влітку була ще слизькіша за лід. Перед оселею стелився рівненький дер-ник, обсаджений тисовим живоплотом; по ліву руку від нас тягся ряд однакових домочків, а далі, над майданчиком, стояли пошта й крамниця. По другий бік наша садиба межувала з церквою й цвинтарем.
Дядько взяв мене до себе ще зовсім малим, ^сформованим, піддатливим створінням, із якого можна було виліпити що завгодно. Але там із мене вийшов неминуче той Блетсуорсі, що ним я лишаюся й досі.
З першої хвилини нашого знайомства дядько став найреальнішою й найнадійнішою істотою в моєму житті. Неначе я прокинувся одного ясного ранку лише на те, щоб побачити його. До його появи все в моєму житті було хистке, загрозливе, непевне. Я відчував невиразно, що зі мною щось не гаразд, що становище моє нетривке, що довкола мене панують якісь таємничі й грізні сили і що мої нестримані поривання можуть довести мене до біди. Під машкарою повсякденного життя причаїлася буря. А відтак оте почуття сну наяву, що до нього можуть будь-коли вдертися страшні привиддя,— і вони вже справді вдиралися в моє дитинство, хоч як уперто я від них боронився, — на багато років зникло з моєї уяви.
"Життя повелося з тобою трошечки круто,— сказав він тоді, в Челтнемі, у тітчиній вітальні,— але насправді, по суті своїй, воно непогане".
І дійсно, поки він жив на світі, чи то й справді воно було по суті своїй непогане, чи принаймні здавалося таке при ньому. Навіть тепер я не можу сказати, як же воно було.
Тітки Доркас я не пам’ятаю так виразно, як дядечка.
Справді, я пам’ятаю її навіть гірше, ніж старого Блекве-ла чи куховарку. А дивно, бо вона, либонь, чимало наморочилась зі мною. Але вона була завше заклопотана, скромна, аж надміру, жінка і робила все так управно, що воно виходило ніби само собою, від природи. їй напевне завжди хотілося мати своїх дітей, і спочатку було, мабуть, гірко усвідомити, що їй судилось виховувати тільки небожа-напівчужоземця, вже не немовля, дикувате й непосидюще створіння, що й по-англійському як слід не вміло, а збивалось весь час на химерну португальщизну. Деяка відчуженість, мабуть, лишилась між нами назавше. Тітка Доркас ніколи не дала взнаки, що не любить мене; вона весь час дбала про мене якнайсумлінніше, та тепер, кидаючи погляд у минуле, я бачу, що вона не стала мені справжньою матір’ю, ані я їй сином. Не посів я великого місця в її житті. Та тим дужче прихилилось моє серце до дядечка, що, здавалося, розливав довкола себе доброту, як погожого дня розливає свої пахощі свіже сіно. В моїй дитячій уяві він панував не тільки над домом, церквою та своїми гароу-говардськими парафіянами, а й над усією широкою рівниною й навіть над самим сонячним світлом. Просто диво, як швидко він витіснив із моєї голови батьків образ.
Мої уявлення про бога й досі тісно поєднані з дядьком. На Мадейрі мені часто доводилося чути про діоса в клятьбах та молитвах, але то був темпераментний субтропічний бог, запальний і грізний; і я ніколи не пов’язував тих двох божеств одного з одним, поки не дійшов свідомого віку. В Англії бог з’явився переді мною зовсім наново як дружня тінь мого дядечка — милий англійський бог-джентльмен, якийсь поставлений при владі над Блетсуорсі, бог, осяйний, як росявий чи паморозний ранок, бог лагідний і поблажливий; його улюблені свята були Великдень, різдво та день урожаю. Він панував у світі добробуту й супився тільки, щоб знов усміхнутись, і навіть крізь урочистість та суворість страсної п’ятниці проглядала дядечкова певність, що розіп’ятий юнак у неділю повернеться до нас цілий і неушкоджений. День, звісно, повалений, нагода до благочестивих роздумів, але те не вадило нам їсти гарячі булочки з хрестиком.