Не відповівши йому, я привітався до міліціонера. Подав руку, примусив його звестися.
— Так що тут скоїлось? — запитав якомога спокійніше (аутогеппе тренування, півгодини щоденно).
— Ви ще й питаєте! — озвався обурено тесть.
Вирішив не звертати на нього уваги: зосередився на міліціонерові.
— Я вас слухаю, товаришу лейтенант... Сідайте, сідайте, в ногах правди немає!..— Змусив його сісти, сам сів навпроти.
Міліціонер спершу пригладив світленького чубчика, а потім уже повідомив, що привело його до нашого двору. Виявляється, мої милі трудяги вирішили, що носити цеглу від пристані дужо далеко. Була виділена розвідка, розвідка обнишпорила всі садиби довкола і в нашого ж сусіда наткнулася на акуратно складену цеглу. Ну, а далі відомо, що може лишитись од найбільшої навіть гори, коли коло неї заходяться отакі працьовиті мурахи!
Тож-то вони так швидко поверталися з цеглою!
Я, звісно, не міг про це й знати. Розповів лейтенантові, як було насправді, пояснив, для чого будуватимемо спортивний зал (тесть кхмикав за спиною, але, слава богу, в розмову не встрявав), під кінець я висловив своє обурення безгосподарністю дирекції цегельні. І сказав про намір написати про це до "Перця".
І ще додав, що цей факт використаю у своїй лекції, яку найближчого часу читатиму в Міністерстві внутрішніх справ. До речі, націй лекції має бутий міністр. Тож я з вдячності до товариша лейтенанта, який оперативно виявив це неподобство і врятував мене од неприємності, обов’язково згадаю його в своїй лекції (тесть знову кхмик-нув за спиною).
— Пробачте, як ваше прізвище?
Лейтенант аж почервонів од задоволення. Ледь струнко не став, себе називаючи.
— А цеглу я поверну,— — пообіцяв я, проводжаючи лейтенанта,— Це ж треба, до чого додуматись!.. Раціоналізатори!..
Ми посміялися вдвох над витівкою цих бісенят і розлучилися наііїсриіцимп друзями.
До речі, я ще попросив лейтенанта зайти до сусіда і все йому пояснити. Пообіцяв, що теж зайду та перепрошу.
Після того як ці шибеники однесуть цеглу назад. Пп ж мене повинні зрозуміти...
Зрозумів. Пообіцяв одразу ж зайти.
Приємною людиною виявився цей лейтенант!
Зовсім по-іншому зустрів мене тесть:
— Щоб я не бачив цієї цегли в дворі!.. Це, пробачте, крадіжка!..
Я йому відповів, що згоден: сьогодні ж поверну цеглу сусідові. Що ж до тієї, що її зібрали на пристані...
— Всю забирайте з двору! Всю! — аж затупотів ногами Всеволод Маркович.— Я прожив чесне життя і не хочу на старості літ бути злодієм!
Я з ним не погодився. При чому тут злодій? Цегла валялась розкидана, вона все одно була б втоптана в землю (сходіть самі гляньте, якщо не вірите), отже, не може вважатися за крадену. А дітям я чесно платив. Так що совість у мене спокійна.
'.Гость демонстративно одвернувся од мене. Пірнув з головою в крісло, відгородився газетою.
Я з жалем подивився па нього: дожити до шістдесяти
ЛІТ і ЛИШИТИСЬ ДИТИНОЮ.
К і ш к а т р о т я іі о о т а ц н я. В тому, що сталися, помне моєї провіши. Я що раз і ще все те пригадую і щоразу переконуюсь: можна було обійтися без сварки. Поговорити спокійно й розважливо, зрозуміти один одного (хоч, якщо правду казати, це я його розумів, він жо не хотів мені назустріч і кроку ступити), знайти якимсь розумний вихід із ситуації, що склалася. Навіть його рідна дочка, а моя дружина, коли запитав, хто винен у тому, що сталося, відповіла поспішно:
— JІо им, Володю, по ви...
По вірите? (шитаііто в неї!
Тож совість мов спокійна, і коли я приходжу на могилу до тестя, то завжди з докором думаю: "Отак вкоротити
собі віку!" Йому б іще жити й жити: професор, доктор наук, заслужений діяч, має щасливу дочку й шанобливого зятя, дім — повна чаша, чого ж іще треба! Та, на жаль, людина створена так, що ніщо її не задовольняє: здереться нагору, прагне на іншу, ще вищу. І так без кінця та без краю...
Я не належу до людей злопам’ятних та мстивих. І давно простив тестеві все зло, яке він мені заподіяв. Але поміж людьми й досі ще ходять неприємні для мене чутки, тож мушу, заради об’єктивності, розповісти, як було все насправді.
Я вже говорив, що Всеволод Маркович заперечував проти нашого шлюбу. Вмовляв, щоб ми почекали, поки Марійка провчиться хоча б років три в медичному інституті (далися йому три оті роки!). Стояв на своєму, які аргументи я йому не наводив. Розповідав я і про те, що допомогла вмовити старого моя свака, за що вдячний їй буду довіку: Марійка виявилася ідеальною для мене дружиною, ми прожили ось уже дев’ятнадцять літ, і я сподіваюсь, що вона не менш щаслива зі мною. Траплялися іноді сутички, дріб’язкові спалахи сварки, без цього не можна, особливо на початку, але легенькі хмаринки незгод завжди танули на нашому сімейному небі.
Я, здасться, не згадував про розмову з тестем в той пам’ятний день, коли ми з Марійкою брали шлюб.
Ми вже готові були йти до загсу, на мені був бездоганно пошитий чорний костюм, біла сорочка й зі смаком підібрала краватка, імпортні черевики, подаровані свахою, Марійка ж так і світилася в білій весільній сукні, в білих черевичках на шпильках, під капелюшком, теж білим, з широкими крисами, з прозорою сіткою вуалі, що прикривала її юне обличчя, робила його таємничим і звабним... Марійка вже взяла мене під руку, як Всеволод Маркович раптом сказав, що він хоче поговорити зі мною.
—• Ви йдіть... ми вас наздоженемо...
Гості й Марійка, трохи здивовані, вийшли, ми залишилися вдвох.
Всеволод Маркович пройшовся кілька разів по кімнаті, зняв окуляри, став їх протирати, хоч я міг поклястися, що скельця були чисті й без того.
— Володю,— сказав він, дивлячись кудись повз мене,— я ніколи нікого ні про що не просив... Скільки живу... Обіцяйте, що ви дасте їй закінчити інститут!.. Я вас дуже прошу, Володю!
Ну, що я мав робити? Розтлумачити, що життя є життя і ніхто не знає наперед, як воно складеться? Що Марійка сама вже доросла й з проханням оцим слід було звернутись до неї? Я не мав бажання вступати зі старим в дискусію, мені досадно і смітно було, що він не знайшов іншого часу для цісї розмови, я думав, що мені доведеться бігти, щоб наздогнати гостей та Марійку: картина не дуже приваблива,' наречений женеться за нареченою,— а він все дивився на мене: прохально, вимогливо, для нього не було зараз нічого важливішого, окрім його прохання. То що ж мені лишилось робити, як не дати йому обіцянку?