8 А. Дімаров, кн. II
тесть не схотів іти в селищну Раду, хоч я був упевнений, що там йому ні в чому не відмовили б.
— Володю, я ж вам сказав: ось гроші, робіть з ними, що хочете!
Довелося за все братися самому.
Сходив у селищну Раду. Пояснив, хто мій тесть, для якої благородної справи затіваємо це будівництво. Гімнастичний зал для дітей... для нашої дітвори, яка лікується в мого шановного тестя,— відомого педіатра, професора, доктора медичних наук.
Не відмовили. Адже сам голова консультував колись свого сина у Всеволода Марковича. Одержав записку до директора меблевої фабрики: відпустіть як виняток
і т. д.
Не знаю, що робив би без отого рятівного "як виняток". Скільки законів, скільки найсуворіших інструкцій воно допомагає обійти без усякого ризику! "Як виняток" — і пливуть на сторону фондові матеріали. "Як виняток" — і заплющують очі найстрогіші ревізори. Тож і директор зітхав, крившіся, морщився, а таки написав: "Відпустити як виняток".
Ну, а далі механіка по така вже іі складна: оплатив у бухгалтерії, а вже звідти — на склад. Ні, не одразу на склад, а спершу до магазину. Купив дві пляшки горілки, сховав до портфеля: ще раніш запримітив, що у вахтера, який сидів на прохідній, ніс палає, як достигла перчина. Тож, підігнавши порожню машину, я одразу заскочив до нього.
— Здрастуйте! — привітався бадьоро.— Як ви думаєте, є на світі дурні, які не беруть до рота горілки?
— Таких дурнів немає! — переконано відповів вахтер.
— Ні, таки є! і один із них — перед вами. Купив здуру горілку, а тепер не знаю, що з нею робити.— І одкрив якомога ширше портфель.
Очі вахтера одразу ж взялися поволокою ніжності.
— Хоч бери й виливай! — додав я у відчаї.
По неголеному обличчю аж брижі пішли.
— Ви той... Ви вже якось той...
— Спасибі, папашо! — потиснув я вдячно і гаряче руку.— Спасибі, що виручили! Повік не забуду! — Пляшки зникли так блискавично, що мене навіть сумнів узяв: виймав я їх щойно з портфеля чи не виймав.
— Та що там,— відповів великодушно мій благодійник.— Проїжджайте й не сумнівайтесь.
Я й "не сумнівався". Вантажили вдвох з шофером (обіцяно зайву десятку в рахунок навару)... вантажили дзвінкі сорокові®, а зверху вже цнотливо прикривали горбиля-ми — відходами... Забачивши нас іще здалеку, сторож відчинив якомога ширше ворота...
Діставши дошки, я заходивсь коло цегли. Міг би знову відвідати селищну Раду, але пригадав сумну картину коло цегельного заводу: купи надбитої цегли, десятки тисяч цеглин. Мене гнів обіймав, коли я бачив оту безгосподарність, хотів навіть якось написати до "Перця", та все було ніколи. Доки ми будемо миритися з отакими явищами?
У неділю взяв стареньку сумку, пішов до причалу. Не треба було навіть виколупувати: цегла валялась розкидана — нагинайся й бери. Дав собі обіцянку: як тільки наношу, обов’язково напишу до "Перця".
За один раз приніс десяток цеглин — замало не пообривав собі руки. Ще тричі сходив, а більше не зміг: як-не-як — два кілометри. Сидів і дивився безнадіїїно на невеличку купку. Підраховував, скільки ж треба попоходити, щоб наносити?
І тут до мого слуху долинули дзвінкі голоси: на майданчику, перед нашим двором, хлопці ганяли м’яча. Я одразу ж і подумав: а чому не залучити цих малих осіб до трудової діяльності? Заохотити до суспільно корисної праці?
— Хлопці! — гукнув, вийшовши з двору.— Хочете заробити на квиток у кіно чи на морозиво?
Хлопці виявилися до біса тямущими: торгувалися зі мною за кожну копійку.
— Мало, дядю!
— По півкопійки мало?! А по скільки ж ви хочете?
— По дві.
— По дві?.. Та майте совість, хлоп’ята! Подумайте, де ви ще знайдете такий заробіток. Там знаєте скільки тієї цегли валяється? На м’яч можна заробити, не те що па квиток у кіно!
Врешті зійшлись на копійці.
Я їм пояснив, де брати цеглу. Воронь боже з штабелів, що височіли там же, на причалі! Не хотів мати справу з міліцією.
— Добре, дядю, не будемо!
— Ну, от і гаразд.
Робота закипіла одразу ж. Я склав список і позначав, хто скільки приніс цеглин. Носили цеглу до вечора, а увечері я розрахувавсь до копієчки.
— Завтра приходити, дядю?
Ось він, виховний момент! Трудова діяльність — не з страху, не з примусу, а з доброї волі, за винагороду. Як часом ми боїмось цього слова: "винагорода", не розуміючи, що ось із такої чесно заробленої трудової копійки починається справжня людина.
(Чудова тема для лекції: "Трудове виховання підростаючого покоління. Роль матеріального стимулу").
Рано-вранці вони вже з’явилися в дворі, навантажені цеглою:
— Дядю, де класти?
І попереду — зовсім ще малюк. Ніс єдину цеглину — аж еонів од натуги.
— Ну, молодець! Як тебе звати?
— Колько.
— Записую, Колько, й тебе. Дивися сюди: ти заробив уже цілу копійку!
Дивилося. Як на майбутню цукерку дивилось.
Гора цегли росла та росла — цілісінький штабель звівся підвечір, а їм усе було мало:
— Ми й завтра носитимем, дядю!
— Ні, завтра, хлоп’ята, не можна. Завтра мене не буде. А от наступної суботи — будь ласка!
В суботу їх прийшло ще більше. А в неділю до нас завітав міліціонер. Лейтенант, дільничний, якого я ще й не знав у обличчя.
Зате він добре знав Всеволода Марковича. Тож до нього одразу й пішов.
Я складав саме цеглу, коли до мене підбігла дружина:
— Володю, там, у татка, міліція!
— Що їм потрібно?
— Щось говорять про цеглу.
— Про цеглу?
Я одразу ж витер долоні, зняв халат, оддав дружині.
— Що ви хочете робити? — спитала вона злякано.
— Піду послухаю, про що вони там розмовляють,— сказав якомога спокійніше. Хоч на серці, признатися, шкребли кішечки: невже дирекція поскаржилась в міліцію? Йшов і думав, що маю казати. Про безгосподарність, безголів’я керівників цегельного заводу. І що жоден закон не забороняє підбирати те, що викидається,
Перш нінї зайти до вітальні, подивився на себе в люстро. Це вже в мене професійне: йдучи на люди, обов’язково загляну в дзеркало.
— Можна?.. О, тут у нас гості!
Хоча гість, власне, був один: молоденький іще лейте-пант, який сидів за столом. Розкрив сумку, щось виймав. А мій милий тесть, червоний, розгублений, стояв перед ним, як школярик.
— Що ви, кхм... кхм... наробили?
Не назвав навіть Володею.