ливаючись у трубці. "Як мало вам треба!" — подумав я зверхньо.
— Звідки ти дзвониш?
— З вокзалу.
— І куди збираєшся? — В запитанні отому був хвилюючий заклик.
— Можна зайти до тебе?
— Можна. Якщо не дуже втомився.
— Я зовсім не втомився! Лечу!
Вона знов розсміялась, і той сміх лунав у мені всю дорогу до неї.
* * *
З татом Марійчиним я познайомився трохи пізніше, здається, десь за місяць. Було ще не одне побачення з Марійкою, і вечори, і довгі розмови, і перший отой поцілунок, що назавжди осідає в серці жіночому. Пам’ятаючи про це, я поцілував її обережно та ніжно й попрощався одразу ж, наперед знаючи, що вона не засне до ранку: берегтиме смак моїх губів на отерплих своїх губенятах... Я робив усе, щоб кожен наш вечір був їй святом, і Марійка все більше закохувалася в мене. Як тільки може закохатися дуже юна людина.
Пригадую, як десь три роки тому (мені тоді було двадцять сім) закохалося в мене дівча. Стрілися ми за Дніпром, на Русанівськііі протоці,— дув холодний, пронизливий вітер, крига стугоніла під ковзанами, а воно котилося попереду яскраво-червоною кулькою, рухливо, як ртуть. Спершу здалося, що то дитина, по думки вилаяв батьків, які отак бездумно відпустили на річку: влетить у промивину — і поминай як звали, а коли наздогнав, то побачив дівча років п’ятнадцяти.
— Не боїтеся отак одна?
— Ні.
— А як під лід?
— А, видерусь! — вже задерикувато.
— Тоді будемо кататися вдвох. Гаразд?
— Гаразд.
Ми взялися за руки й погнали щодуху по кризі. І поки ми каталися, нам було дуже весело.
Потім я запросив її до себе. По-дружньому: навіть думки не мав, що в мене щось може бути серйозне з оцією ще майже дитиною. В моєму холодильнику лежав торт,
тож і захотів вгостити свою юну супутницю. Завів до кімнати, наказав роздягтись, роззутися, залізти на диван. Ще й ковдру подав, щоб закутала ноги. Вийшов на кухню заварити чай.
І поки ми чаювали й ласували тортом, воно встигло закохатися в мене. Безоглядно. Безтямно.
— Я нікуди од вас не піду!
Думало, мабуть, що як тільки піде, я зникну назавжди.
— Що ж ти в мене робитимеш?
— Житиму!
Посунулося в куток, чорні жарини очей горять жертовно.
— Де ти живеш?
— Не скажу!
— Ось візьму й виведу геть з кімнати!
— Ну й виводьте: я засну у вас під дверима.
І я повірив: засне. Щось було в ній таке натхненно-рішуче, що я пе міг не повірити.
Врешті я здався:
— Гаразд, якщо тобі вже так захотілося, то ночуй. Тільки вранці підеш додому!
Взяв подушку, ковдру, постелив їй на дивані. Зібрав посуд:
— Поки вернуся, щоб ти вже спала!
Мив склянки і не знав, що далі робити. Не викликати ж міліцію!
Повернувся — воно вже лежало. І дивилося молитовно ' на мене.
— Чому не спиш? — спитав якомога строгіше.
— А ви мене поцілуєте?
Вперше за весь вечір мені стало смішно.
— Слухай, мала, ти хоч знаєш, що таке поцілунок?
— Знаю,— серйозно кивнула вона.— Мене мама цілує щовечора.
— На щастя, я не твоя мама. Тож тобі доведеться обійтися цього вечора без поцілунку.
Вимкнув світло, ліг у постіль. Прислухався: зітхає, ворушиться.
— Ану, зараз же спати! — нагримав.
Завмерло, затихло. Тільки наче приглушено схлипнуло. Чи вчулось?.. Гаразд, треба спати. Вкутався в ковдру, заснув.
І слава богу, що в мене вистачило глузду по зачепити її, коли воно само приповзло серед ночі до мене. Підлізло під ковдру, тулилось щосили, поки й заснуло. Я обережно взяв її па руки, одніс, як кошеня, на диван...
— Так скажеш, де живеш? — спитав після сніданку.
— Не скажу!
В мене урвався терпець:
— Слухай, мала, як не скажеш — здам у міліцію!
Воно одразу ж заповзло на диван.
— Здавайте! Я тоді втоплюся або повішуся!
Ще раз спробував умовити. Обіцяв, що будемо щодня кататися на ковзанах. І пити в мене чай. З тортом. Що цього літа поїдемо разом до моря.
— А не обманете?
Поклявся, що ні.
Повірила. Важко зітхнувши, стала збиратись.
Аж додому вів її за руку.
— Ваша дочка? Беріть та стережіть її добре, щоб не забігала з дому!
Що тут зчинилося! Особливо коли довідались, де вона ночувала. "Розпусник! Бандит! Під суд! До в’язниці!" Врятувало лише те, що в лікарні встановили: дівча лишилося незаймане. Хоч все одно мав неприємність: матуся її, подільська фурія, написала па мого службу листа. Полоскали, скільки хотіли.
Відтоді я взяв собі за правило: від дівчат, особливо молоденьких, ріж ттоли й тікай! Це підростаюче молодо покоління тепер настільки розкуте, що від нього можна чекати чого завгодно.
З Марійкою ж — інша справа. З Марійкою було в мене серйозно, тож робив усе, щоб прив’язати її міцніше до себе. І коли вже не мав сумніву, що вона іі дня без мене прожити не може, вирішив познайомитися з її татусем.
Зрозумійте мене правильно: я не хотів ризикувати. Мені ж було вже тридцять. Хай здобуде середню світу, потім повчиться в інституті... Я наперед знав, що може сказати її вчений татусь. І хоч моя кохана сваха бралася умовити старого, я вважав, що буде краще, коли говоритиму сам. По-чоловічому.
Отже, я повинен був мати неабиякі козирі. Основний: що Марійка жити без мене не зможе. Жодного дня!
Так я вперше опинився в будинку, що його бачив майже щовечора. З ганку ступили в коридор, потім до просторого холу. Стіни модно оббиті сосновими планками, бронзові модерні світильники. Уявив, як щовечора буду заходити сюди, повертаючись додому з роботи, і хол мені ще більше сподобався. В холі було троє дверей, масивні, теж з бронзовими ручками. В одні ми ввійшли, другі вели до вітальні, треті — в симпатичний коридорчик, вже не сосною оббитий, а пофарбований в світло-кремове. Хід, мабуть, до кухні. І досить широкі, застелені яскравою килимовою доріжкою сходи на другий поверх. Там було три кімнати, про це я вже знав од Марійки: її й таткова спальні і татків кабінет ("Ну, таткові доведеться потіснитися трохи, коли я сюди переїду")...
Марійчиного батька застали у вітальні.
— Татку, знайомся, це — Володя. А це, Володю, мій татко.
— Дуже приємно, дуже приємно. Всеволод Маркович.
У нього була ніжна й м’яка, мов не чоловіча, долоня.
І великі, під окулярами, очі. Дивився на мене так, наче я зараз почну розповідати, чим хворий.
Одразу ж пройшли до їдальні: була саме обідня пора. Но пам’ятаю, чим пригощали, хоч і люблю всмак поїсти (таки хвилювався!), запам’ятав лише великий горіховий стіл з різьбленими пінтами (він і тепер стоїть у вітальні, суцільний горіх, середина минулого століття, ціпи не складеш), білосніжну скатертину і па пій дуже дорогий фарфоровий сервіз, місце якому хіба що в музеї.