Містечкові історії

Страница 169 из 177

Димаров Анатолий

Я не питав його, де був, що робив: у всі очі дивився на мокру баклажку, що він її тримав у руці.

— Пити хочете?

Ще й питає! Видер у нього баклажку, присмоктався — не відірвавсь, поки в ній не лишилося й краплі.

Попрощалися в сутінках: Василь рушив у бік ріки, я ж на північ, уздовж плавнів. Знав, куди маю йти.

Йти було важко, хоч спека й спала. Рука все важчала й важчала, тривожила рану. Пісок плив під ногами, і мені здавалось, що топчуся на місці. Десь далеко на сході тривожно погримувало, миготіло й відсвічувало, і я думав з похмурим відчаєм, скільки ж це доведеться пройти, коли видужаю, щоб добратися до своїх.

Ну, та годі про це: ти спершу видужай!

Плавні врешті скінчилися, ступив на тверде.

Уже зовсім стемніло, в небі колючо миготіли зірки, десь поміж ними заблукав одинокий літак. Він тоскно стогнав, і така безнадія була в тому стогоні, така туга щемлива, що й самому не хотілося дихати.

"Ану, не розпускай нюні!" — нагримав на себе.

Зціпив зуби й подерся на кручу.

18 А. Дімароь, кя, ц

Тут іти було легше. Ступав по твердому, приємний вітерець студив мої груди, і не було жодної живої душі. Я йшов і йшов, на ходу колихавши руку, і коли зовсім ставало непереливки, дозволяв собі на кілька хвилин зупинитись, постояти, заплющити очі, від чого рапа моя мовби трохи втихала, і тоді я знову рушав, бо мав вижити, мав уціліти, а тут, серед степу, мене одразу ж помітять, як тільки розвидниться. Мене міг порятувати лише ліс, ліс, що був десь попереду: тягнувся до тієї невеликої річки, за якою на мене чекала (а може, вже втратила всяку надію) моя вірна дружина.

Тож я йшов і йшов, не даючи собі й на хвилину розслабитись, продирався крізь темряву, втому й біль, і хоч все моє тіло аж стогнало, я вперто гнав його уперед і вперед. Поки добрався до лісу.

Ще знайшов у собі сили зайти трохи вглиб і лише тоді опустився на землю. Земля спружинила мохом м’яким, таким ласкавим та затишним, що я одразу ж заснув. Заснув, і голови до землі не донісши.

Прокинувся ще до схід сонця — замерз. Ранки вже стояли холодні та ще й випадала роса: був мокрий як хлющ. Тремтячи всім тілом, звівся, і рапа відповіла на той порух пронизливим болем. Глянув па плече: гімнастерка напиналась балабухою, матерія почорніла од сукровиці. Плече, мабуть, дуже розбухло, і добре було б перемотати бинти, що врізались в тіло, але хто мені це зараз зробить?

Хай, потерплю.

Звівся й рушив у глиб лісу.

Я знав, куди йти, скільки приблизно кілометрів тягнувсь оцей ліс. Як для здорової людини, то це аж ніщо, всього кілька годин ходу, але я ледь волікся, і дерева гойдались, мов п’яні, а на моє поранене плече хтось навішував гирі. З кожним кроком ставало все важче. Я знову був мокрий, тепер уже не від роси, а від поту, від гірко-солоного поту. Де він тільки й брався. Піт заливав мене так, що я не встигав протирати очі.

Все частіше зупинявся, опираючись на дерева. Вибирав підсвідомо найтовщий стовбур, боячись звалитися, бо тоді, відчував, не встану.

Мусив дійти. Мусив добратись, що б там не сталось!

Йшов, і мене все більш огортала неясна тривога. Щось змінилося довкола, щось гнітило мене, непокоїло, а що саме, ніяк не міг зрозуміти. Зупинявся кілька разів, прислухаючись та приглядаючись, але ліс був порожній, абсолютне порожній, навіть птахів не чутно, а тривога все не полишала мене, аж поки я врешті-решт зрозумів, що її породжувало.

Тиша!

До поранення мене увесь час, з дня на день, з ночі в ніч глушило. Я прокидався під вибухами й під вибухами засинав, наді мимо завше завивало, ревло, гуло, вищало, шматуючи землю, і днино, як я не оглух. Вже й не уявляв іншого світу: тільки у громі, лише у ревшпр; зжився, пристосувався до нього і навіть уві єні стежив за летом снаряда: цей — же мій, цей пролетить... І продовжував спати, хоч вибухало десь поряд і з стін осипалася земля.

І ось усього) цього! раптом не стало: тиша стояла така, що мені було аж недобре. Здавалося, з цього лісу вже й не виберусь. Кружлятиму, як заморений кінь, доки же звалюся з ніг. Сонц®. стояло над головою, з усіх сил припікаючи. Я задихався од спеки, даремно шукаючи рятівної тіні під соснами. Ще півгодини, година найбільше — і я впаду, щоб уже не звестись ніколи. В голові шуміло й дзвеніло, все довкола розмивалось у гарячім тумані.

Чи буде кілець цьому проклятому лісові?!

А тут ще й шанці. Ходж сполучень, окопи, траншеї: раз по раз доводилось через них перебиратись, переносячи своє поранене плече, по вінця наповнене болем. Скільки я їх сам накопав, проте ніколи не бачив так багато: не встигнеш подолати одні — появляються інші.

Навіщо їх тут копали, для чого? Який дурень надумався посеред лісу, де за деревами й слона не помітиш, окопувались? Лаючись, кленучи невідомих мені копачів, урешті наткнувся на дот.

Відступаючи, наші спробували висадити його в повітря: заклали, мабуть, не один м-інюж вибухівки. Уявляю, як тут рвонуло! Але дот вистояв, підняло тільки догори масивний верх — залізобетонний, нашпигований арматурою, підняло та й опустило на місце. Та вирвало з м’ясом й відкинуло набік важкезші, в кількасот кілограмів!, броньовані двері. І тепер з темного отвору, наче з льоху, тягнуло прохолодою.

І я поліз туди, В! прохолоду.

Тут було все покручене, потрощене, понівечене. Обгоріле залізяччя, обвуглене дерева. Бетонні закінтюжені стіни, чорна, низько нависла стеля. Й пронизлива гострий невигубний запах пороху, толу. Ну, запах цей надовго, він в’їдається намертво, в мене ось від рук так тхне порохом, що не треба й питати, де був. Цікаво, куди вони стріляли? Підійшов до вузької амбразури й одразу ж побачив своє містечко. Беззахисно відкрите, безжалісно освітлене сонцем, воно аж присідало будинками, ховаючись од куль та снарядів, що падали, мабуть, на нього. І за двоповерховим будинком селищної Ради, що витикався червоним дахом, сховавсь мій будинок. Забракло повітря, коли подумав про Лілю. Яка, може, оце думає про мене, не підозрюючи навіть, що я майже поруч.

Захотілось курити. Так захотілось курити, як ніколи в житті. Понишпорив здоровою рукою в кишені, хоч наперед знав, що нічого там не знайду (останню жалюгідну цигарку ми викурили з Василем на прощання), посмоктав собі губу. Прикипів обличчям до амбразури й дивився, дивився — до болю в очах.