— Василю!
Мій розпачливий крик почули, мабуть, і на узвишші. Бо знову засвистіли, зачмокали кулі й на гарячий пісок густо посипалось листя. Та мені вже було байдуже: я свою вже впіймав.
— Василю!
Василь зупинився нарешті. Виборсався з кущів, підійшов, присідаючи: так, бідолаха, боявся, щоб його не зачепило по голові.
— Мене, здається, поранило.— Я все ще не вірив, все ще надіявся, що, може, обійдеться... Може, просто ударило! Адже не боліло ніскільки, тільки якась онімілість, мов плече було чуже, не моє. .
— Ой ти, горенько! — забідкався одразу Василь, і його по-баб’ячому кругле обличчя наповнилось жалем. Став передо мною навколішки, мов збирався молитись, співчутливо спитав: — Дуже болить?
— Болить...— Таки й справді боліло. Вже боліло. Біль прокинувся одразу ж, як тільки Василь запитав. Здавалося, хтось заломив мені руку назад, щосили викручуючи. Глянув на руку — звисала, зарившись пальцями в пісок, і рукав гімнастерки чорнів на очах.
— Отака біда! — продовжував тужити Василь.
— Перев’яжи! — сказав я сердито: біль, спека, гаряче повітря, а він — наче сонний!
Василь поспіхом пересунув з боку на живіт сумку від протигаза (він з нею не розлучався ніколи), став у ній щось шукати.
— Десь же був індивідуальний пакет,— бубонів.— Я ж сам його клав...
Оця його звичка весь час розмовляти з собою досі смішила мене, а тепер дратувала.
— Ти скоро там? — простогнав крізь зуби.
— Чічас... Чічас...— Рухи Василеві стали ще метушливіші, він длубався в сумці, як вивірка, поки не добрався до дна.— Ага, осьдечки він!
Дістав пакет і знову завмер.
— Чого ж ти?
— Треба ж ізнять гімнастерку.
— То знімай... Тільки, ради бога, швидше! — Кров уже струмувала по руці, стікала по пальцях, капотіла на пісок.
Сопучи від запопадливості, Василь розстебнув на мені ремінь, став стягувати гімнастерку. Робив усе так неоковирно, що мені темніло в очах.
— Куди вцілило? — спитав, коли лишився у майці.
— Поверх лопатки... Це вам повезло, що не в кістку. Чи в ногу... Так хоч іти мона...— Кладучи бинт поверх бинта, Василь бубонів і бубонів, а я майже з ненавистю дивився на нього, здорового: тобі б отак повезло! Він же мотав і мотав, поки вимотав весь пакет до кінця.— Ось так, тепер не спаде.
Ліве плече моє наче в білому коконі. Й на тому білому тлі вже появилась чорненька цяточка. Вона розповзається швидко, парує рудим димком. І пульсує гаряче, й смикає болісно.
— Як же ви попливете? — розгублено питає Василь.
Я вже знаю, що не попливу, Чапаева грати не зможу.
Від досади, від розпачу замалим не плачу: в скількох боях побував, скільки цілилось в мене — лишавсь не-ушкоджений. А тут... Ех, будь ти прокляте!
— Що ж робити? — Василь, підперши рукою щоку, зажурився.
— Що робити? — Я нарешті беру себе в руки: стогни не стогни — все одно не поможе.— Йди, Василю, без мене.
— А ви?
— А я залишусь тут... Пересиджу, поки стемніє, й подамся назад. Знайду добрих людей, підлікуюсь, одлежусь, а тоді вже й на схід. Дніпра мені зараз не подолати.— Говорив це не стільки для Василя, скільки для себе.— Ти от що... поможи надіть гімнастерку.— Сонце щосили пекло оголені плечі, рана від того ще дужче боліла.
— Петлиці зірвати? — питає Василь, з горем пополам натягнувши гімнастерку.
Петлиці? Командирські петлиці з двома кубиками на кожній? Ні, Василю, я не збираюсь здаватися в полон — не діждуться фріци! В мене ще ціла права рука. Зможу стріляти... Зможу, Василю! Дивлюсь на свій карабін, що лежить, мов дрімаючи, поряд (пістолета позбувся давно: шматонуло осколком — все руків’я розплющило, одірвало разом з кобурою. "Повезло, лейтенанте,— говорили бійці.— Аби не ота пукавка, півбоку злизало б!" Місяць провоював з карабіном — не підводив ні разу...)
— Як же ви тепер з нього стрілятимете? — зітхав Василь. І, рішуче насупившись, знімає з свого ременя жовту кобуру з міліцейським наганом.— Беріть уже цей, а я візьму ваш карабін...
— Спасибі, Василю! — кажу розчулено: розумію, на яку жертву йде зараз Василь. Він підібрав цю реліквію під Житомиром і весь час носив у речовому мішку, боячись, що відберуть: рядовому не годилося мати таку зброю. Вона ж йому нагадувала мирні роки: перед війною Василь служив у міліції. Треба було бачити, як між боями діставав свою іграшку й довго бавився нею!
Почепив її на бік минулої ночі, коли вирішили пробиватись на той бік Дніпра.
— Спасибі, Василю!
— Та що вже... Носіть на здоров’я.
Василь важко зітха й підбирає мій карабін. Витрушує з дула пісок, висмикує затвор, дмуха щосили в патронник. Вилущує з магазина набої, перетира їх полою гімнастерки: Василь в усьому любить порядок.
— Я побуду з вами. Поки смеркне,— каже.
— Що ж, побудь.— Йому й справді до Дніпра зараз нічого рипатись: можуть помітити. А що Василь справиться з Дніпром і в темноті — не маю сумніву: він, як і я, виріс на річці і плава, мов качка.
Поволі мною оволодіває млосна байдужість. Лягаю на гарячий пісок, підсовуюсь під кущ, щоб хоч трохи було
більше тіні, але сонце дістає мене й тут: душно, жарко, піт залива очі, він густий і солоний, наче ропа, а рана все дужче болить. Намагаюсь не думати про неї, про те, що чекав на мене попереду,— лежу, щосили заплющивши очі, чую, як ворушиться неспокійно Василь, як важко зітхає, а озватись до нього не можу.
Я, здається, заснув. Чи на мить утратив свідомість. Здригнувсь, розтулив гарячі повіки: Василя не було. Пішов, навіть не попрощавшись, щойно пішов: у сліди ще осипався пісок. Вели сліди у бік Дніпра. І тиша така, наче все на землі вимерло, а я лишився один. Один в усьому білому світі.
Я не розізлився на Василя — мені лише хотілося пити. Так хотілося пити, що кожна клітинка мого пересохлого тіла волала про воду. Відчував майже на дотик, як тече поряд Дніпро: безліч води, море води, а тут лише гарячий пісок, що спива з мене останні краплини вологи. "Зараз встану й піду до Дніпра. І ніщо мене не зупинить!" Уявив, що питиму воду: донесхочу, до безтями — і чорт з ними, з німцями, хай стріляють з усіх своїх кулеметів, а я буду пити! Поворухнувся, щоб звестись, аж тут зарипів пісок і з кущів появився Василь.
— Не спите? А я боявся вас потривожити...