Якось і справді хтось кашлянув неподалеку, ще й кроки зачулись, вони кинулись щодуху в сіни, саморобна милиця, змайстрована Яковом Давидовичем, зламалась, він упав на куксу і втратив свідомість. Після того й надумалась Ганна дістати йому фабричні милиці.
Бачила якось на товчку, в тому ж Києві. Чим тільки не торгували в той час, що по виносили, рятуючись від голоду! Тож, зібравши десяток-другий яєць з-під уцілілої курки, вирішила сходити до міста. Не призналась навіть, за чим іде: більше буде потім радості. Ще звечора наказувала дітям нікуди не рипатись, поки й додому повернеться, і, проснувшись зрання, нашвидкуруч поснідала та в дорогу й рушила.
Дорога була неблизька, пасажирські поїзди не ходили: Ганна добралась до Києва вже увечері, заночувала в знайомої, з тим, щоб раненько збігати на товчок. Сторгувала милиці у безногого, па візку, інваліда і, завдавши їх на плече, рушила одразу ж додому.
В дорозі їй повезло: підібрала підвода. Так що Ганна ще засвітла втрапила б додому, коли б не милиці, а так побоялась появлятися з ними на вулиці й завернула в ліс, де дотемна й просиділа. Аж тоді подалась додому понад городами.
Йшла і наперед уявляла, як зрадіє милицям Яків Давидович.
Яків Давидович теж прокинувся того дня дуже рано: як не стереглася Ганна, а таки стукнула засувом, замикаючи двері. Кукса звично боліла, та він уже зжився з тим болем, йому вже здавалось, що він з ним і народився. Лежав, чекаючи, поки зовсім розвидниться, бо в темряві не було що робити, а світити бликун він стерігся.
Лежав і намагався пригадати, де подів наперсток: упора так і не знайшов, а без наперстка й шиття — не шиття, пучки сколеш на решето. Десь та мав бути, він його ж не виносив із хати, хіба що діти куди закотили, треба буде обдивитися всі закутки. Яків Давидович звично думав про свою роботу щоденну, і здавалось йому, що він нічим іншим і не займався ніколи, тільки шив валянки і буде шити до самої смерті. Бо німці, здається, прийшли сюди надовго, і хоч Яків Давидович надіявся, що наші повернуться рано чи пізно, і надія ця, власне, його на світі й тримала, але він не знав, скільки ще доведеться жити отак. Ховатись од сонця, залазячи в яму при найменшій тривозі, відчувати себе найупослідженішим, поставленим поза життям і законом — невідомо за які гріхи й провини.
Йому не вкладалося в голову, як це можна ненавидіти цілий народ, цькувати й переслідувати — щось було в цьому за межею людської нормальної суті, всіх тих уявлень про добро й зло, які він усотав з молоком материнським; він спершу навіть не вірив, що німці, цей один з пайкультурніших народів Європи, поставили собі за мету зпищсппя всіх євреїв. Навіть газетам спершу не вірив, бо знав ще по тамтій Польщі, що розвалилася в тридцять дев’ятому, як можуть брехати газети... "Пропаганда, прогаєм пана, є пропаганда",— казав не раз, а тепер мав сумну нагоду пересвідчитись, що газети повідомляли далеко пе все: після того, як Ганна одного разу повернулась із Києва — лиця на ній не було! — і розповіла про Бабин яр. Розповіла такі страшні деталі, що Яків Давидович кілька днів місця собі не знаходив...
Навіть дітей!.. Розстріляли навіть дітей!..
Він якось одразу змарнів, згорбився, наче на його плечі навалилась непосильна ноша, а в очах поселились нерозуміння й біль...
І з якоюсь хворобливою ніжністю ставився до Ганниних дітей. Які теж могли через нього загинути. В будь-яку хвилину...
Трохи розвиднилося, прокинулись діти. Марійка одразу ж стала сповзати з зависокого для неї полу, сорочечка її задерлась до плечей, засвітила задочком. Сповзла нарешті, заляпотіла босоніж до лави. Підлізла під ковдру, притулилась гарячим тільцем, засопіла од насолоди.
— Замерзла? — спитав її Яків Давидович, дбайливо прикриваючи.
Тоді й Колько побіг до них від полу. Переліз через сестру і Якова Давидовича, ліг по той бік, од стінки. Вони вже давно поділили Якова Давидовича: ліва сторона — Марійчина, права — Колькова.
— Ну,— спитав Яків Давидович, обіймаючи притихлих дітей,— так що вам снилося сьогодні?
Виявилось, нічого не снилося.
— Тоді що будем робити?
— Казку! — зажадала Марійка: над усе любила казки. Тільки щоб обов’язково був щасливий кінець.
"Невже й німецькі солдати слухали в дитинстві казки?" — запитав себе Яків Давидович. Які ж страшні казки розповідали їм матері!
За казкою незчулись, як зовсім розвиднилось. Треба було зводитись і годувати дітей. А потім братись до щоденної своєї роботи.
Снідали пісною, ледь посоленою картоплею: сіль теж була дефіцитом, і Ганна рахувала кожну дрібку. Потім пили чай, заварений вишневим гіллям. Ганна десь дістала цукрових буряків, спекла їх у печі, отож цукру й не треба було.
Після сніданку Яків Давидович зібрав увесь посуд, відніс до мисника. Після того як упав з саморобною милицею, нею вже не користувався, хоч і полагодив. Приловчився ходити на колінах, підв’язавши спеціально пошиті подушечки, от тільки іноді зачіпався куксою то за стілець, то за ніжку столу і тоді довго сидів, тамуючи біль... Яків Давидович помив посуд, склав акуратно, сказав дітям: "Ну, ви грайтеся собі",— а сам сів до столу, біля вікна, щоб можна було виглядати надвір... Це теж стало звичкою: повсякчас виглядати в двір, щоб встигнути сховатися, коли хтось появиться... Яків Давидович заходився коло чергового валянка, поглядаючи то у вікно, то на дітей, які гралися тут же, і тепер уже подумав про Ганну: непокоївся, щоб із нею нічого лихого не сталось...
Після обіду діти стали проситись надвір.
— Ну, а що скаже мама? Ви чули, що вона нам наказувала?
Діти, звісно ж, не чули. До того ж мама була хтозна й де, а Яків Давидович поруч.
— Ну, гаразд, випущу вас на хвилинку,— не витримав нарешті Яків Давидович,— Тільки не забігайте нікуди, грайтесь навпроти вікна, щоб я вас увесь час бачив. Чуєте?
Діти пообіцяли гратись навпроти вікна.
Допоміг їм одягтися, випустив надвір. Знову примостивсь коло столу, поглядав не стільки на валянок, скільки у вікно.
Діти якийсь час гралися на виду, потім враз щезли. Щойно ж їх бачив, і раптом не стало. Яків Давидович занепокоївся, підсунувся до вікна, подивився туди-сюди: дітей не видно. Подумав, що, може, захотіли до хати й стоять під дверима, швидко спустився додолу, закушти-ляв у сіни, прочинив надвірні двері, тихенько покликав: