Містечкові історії

Страница 162 из 177

Димаров Анатолий

— Ти так думаєш?

А за вечерею сказав, немов пробачаючись:

— Треба таки подивитись дитину.

— Ти думаєш, що ги говориш? — розгнівалась Гап-на.— Отак зразу встанеш та й підеш!.. Еге?..

Він якось аж зіщулився. Глянув на свою куксу, зітхнув.

І вже й спать полягали, а він усе ворушиться. Ганну й саму мучила совість. Лежала, лежала, потім звелася, стала вдягатись.

— Ти куди?

— Та піду, принесемо.— Ганні теж уже здається, що дитина може померти. Як тоді жити Ганні на світі? Якими очима на Ольгу дивитись?

— По такому морозу?

— Та ми її вкутаєм!

— Не можна. Надихається холодним повітрям, тоді вже ніщо не врятує.

— Та як же туди дійдеш? — Ганна вже мало не плаче.— А як на поліцаїв наткнешся?

Він довго мовчав, і Ганна стояла над ним, не знаючи вже, що їм і робити.

— От... санчата хіба...— озвався несміливо.

— Еге ж, повезу, як маленького... Чи ти на них вмістишся?

— Якось би втримався... Там же дитина...

Ганна пов’язала хустку, стала надягати пальто.

— Ти куди? — занепокоєно він.

— Скочу по Ольку... Думаєш, одна я тебе дотягну?.. Не вулицею ж доведеться везти — поза дворами, по глибокому снігу.

Надворі саме завірюха знялась: таке крутило, що за три кроки нічого не видно було. Тут уже не про те думати треба, щоб ніхто не побачив, а як з дороги не збитись.

Ганна верб трималась, що вздовж городів росли: так і йшла — од верби до верби. Догреботься по снігові, трохи перепочине, од вітру ховаючись, далі рушає.

Ольчин двір упізнала одразу: по вербі. У вербу кілька років тому блискавка вдарила, розчахнула зверху й донизу.

Поки до Ольки добралася, хоч викручуй! А з санчатами? Не хотіла поки що й думати.

Подруга не спала. Відчинила Ганні одразу ж, не здивувавшись навіть її пізній появі.

— Ну, як? — спитала Ганна ще в сінях: поки й ішла, несла надію несміливу, що дитині вже легше.

Олька тільки схлипнула.

Ганна вже й не допитувалась. Ухопила подругу за кофту, зашепотіла їй гаряче:

— Слухай, що я тобі зараз скажу... Тільки поклянись, що нікому ні слова!..

— Господи, що іще?! — простогнала Олька з розпукою.

— Чуєш, клянись! — не відступилась Ганна. І коли Олька поклялася, спитала: — Якова Давидовича пам’ятаєш?

— Якого Якова Давидовича?

— Та лікаря ж!.. Ти ж до нього дочку приводила!..

Олька нарешті згадала. Дивилась на Ганну, нічого ще

не розуміючи.

— Так він у мене тепер живе... Хоче подивитись дитину... Тільки ж гляди: хоч словом обмовишся — ні йому, ні нам на світі не жити!

— Та щоб же я своєї дитини більш не побачила, як комусь хоч словечко скажу! — Олька вже шарпала Ганну, благала: біжім, приведемо! Ладна була отак у кофтині й бігти.

Ганна її вдягнутись примусила, і коли вийшли надвір (наче ще більш сатаніло, та ще проти вітру), і спустились на городи, оминаючи вулицю, то ледве встигала за Олькою...

Яків Давидович їх уже одягнений чокав: у шинелі, в пілотці. Одгорнув, насунув на вуха. Гашта йому — хустку на голову:

— Ану, запинайтесь! Не вистачало, щоб і ви застудилися! — При сторонній людині соромилася звертатися до нього на "ти".

Олька ж його як побачила, обома рукаАіи вчепилась:

— Лікарю, голубчику, ой, порятуйте ж дитипу!

— Годі тобі! — сказала Ганна суворо.— Дітей ще побудиш... Поможи краще винести...

Підхопили Якова Давидовича в чотири руки, на санчата понесли. Таке замітало та вило, що кричати одна одній на вухо доводилось.

— Ну, глядіть же мені: не випадіть!

— Не випаду.

Взялися за мотуз, смикнули, поїхали. Олька перла, аж спина тріщала, Ганна теж не одставала від неї: місила сніг, задихаючись. Снігу наче стало ще більше, з десяток кроків пройдуть і зупиняться. Ганна щоразу до Якова Давидовича підходила:

— Тримаєтесь?

— Тримаюсь.

Сидить, увесь геть снігом заліплений, в санчата вчепився щосили. Здоровою ногою слід загортає.

— Не дуже замерзли?

— Не замерз.

Признався, коли вже до хати занесли. І то більше до Ольки:

— Руки, прошем пані, в мене...

Кинулась Ганна, а в нього не руки — крижини. Голими ж руками весь час за санчата тримався! Снігу внесли, стали розтирать йому руки, в холодну воду опускати. Він аж корчивсь од зашпорів. Та як тільки відпустило трохи, пострибав до дитини.

— Ну, як ми себе почуваєм?.. Де в нас болить?.. Отака файненька пануньця і надумалася хворіти!..— І стільки ласки й тепла було в його голосі, що навіть у Ганни навернулися сльози.

Вислухав уважно дитину, що дихала важко й часто, вкрив знову ковдрою, попідтикав, щоб не дуло, і, обернувшись до Ольги, спитав докірливо:

— Ну, чого ви плачете, пані? Хіба можна плакати, коли дитина видужує? — І вони обоє одразу ж повірили, що дівчинка житиме...

Помагали йому готувати компрес, заварювали чай з липового цвіту. Він сам поїв хвору чаєм, щось тихенько їй примовляючи, а потім довго сидів біля неї, поки дитина забулась...

— Заснула,— прошепотів до жінок.— Тепер хай

спить — не тривожте...

І в ту піч по повернувся додому: не схотів лишати хвору.

І другу, І третю добу сидів коло неї, вдень під ліжко ховаючись, коли хто появлявся в дворі. Уже можна було й вертатись: дівчинці стало легше, але, як на зло, вляглася хуртовина, ще й небо очистилось, і такі ночі місячні, ясні стояли надворі, що годі й надіятись пройти непоміченими. Ганна вже й ревнувати його стала до Ольки, думки різні приходили в голову, особливо ночами, тож ледь діждалася, поки небо знову захмарилось, та Якова Давидовича додому й забрала. Відмовилась навіть від Ольчиттої помочі:

—• Самі доберемось!

І довго па Якова Давидовича сердилась. Допитувалась, як почувалося в Ольки...

Знову стали жити вчотирьох: усю зиму, до весни. Яків Давидович шив валянки, Ганна ходила по селах, міняла їх на продукти, у Києві ж діставала старі шинелі, вату й нитки, бо тих, найдених у лісі, вистачило ненадовго... Сусідам же казала, що валянки шиє сама... Так учотирьох і жили, як і всі люди довкола, і жодна душа, окрім Ольки, пс знала про Якова Давидовича, бо Ганна після того випадку заріклася ляпати дурним язиком, і весни діждались, коли сонце пригріло по-справжньому, і розтали глибокі сніги, й задзвеніли веселі струмки, і ріпка розлилася в повені, й защебетало радісно птаство. Дітей не можна втримати в хаті, яка враз стала тісною й незатишною, а Яків Давидович ставав усе сумніший і якось признався Ганні, що вийти хоча б на часинку серед білого дня надвір, вдихнути зігрітого сонцем повітря, тоді й помирати не страшно. Ганні краялося серце — на нього дивитись, але що вона могла вдіяти? Виходив лише серед ночі, та й то коли було хмарно, щоб ніхто не вгледів, і Ганна разом з ним виходила: їй усе здавалось, що до їхнього двору скрадаються поліцаї.