— Ти так думаєш?
А за вечерею сказав, немов пробачаючись:
— Треба таки подивитись дитину.
— Ти думаєш, що ги говориш? — розгнівалась Гап-на.— Отак зразу встанеш та й підеш!.. Еге?..
Він якось аж зіщулився. Глянув на свою куксу, зітхнув.
І вже й спать полягали, а він усе ворушиться. Ганну й саму мучила совість. Лежала, лежала, потім звелася, стала вдягатись.
— Ти куди?
— Та піду, принесемо.— Ганні теж уже здається, що дитина може померти. Як тоді жити Ганні на світі? Якими очима на Ольгу дивитись?
— По такому морозу?
— Та ми її вкутаєм!
— Не можна. Надихається холодним повітрям, тоді вже ніщо не врятує.
— Та як же туди дійдеш? — Ганна вже мало не плаче.— А як на поліцаїв наткнешся?
Він довго мовчав, і Ганна стояла над ним, не знаючи вже, що їм і робити.
— От... санчата хіба...— озвався несміливо.
— Еге ж, повезу, як маленького... Чи ти на них вмістишся?
— Якось би втримався... Там же дитина...
Ганна пов’язала хустку, стала надягати пальто.
— Ти куди? — занепокоєно він.
— Скочу по Ольку... Думаєш, одна я тебе дотягну?.. Не вулицею ж доведеться везти — поза дворами, по глибокому снігу.
Надворі саме завірюха знялась: таке крутило, що за три кроки нічого не видно було. Тут уже не про те думати треба, щоб ніхто не побачив, а як з дороги не збитись.
Ганна верб трималась, що вздовж городів росли: так і йшла — од верби до верби. Догреботься по снігові, трохи перепочине, од вітру ховаючись, далі рушає.
Ольчин двір упізнала одразу: по вербі. У вербу кілька років тому блискавка вдарила, розчахнула зверху й донизу.
Поки до Ольки добралася, хоч викручуй! А з санчатами? Не хотіла поки що й думати.
Подруга не спала. Відчинила Ганні одразу ж, не здивувавшись навіть її пізній появі.
— Ну, як? — спитала Ганна ще в сінях: поки й ішла, несла надію несміливу, що дитині вже легше.
Олька тільки схлипнула.
Ганна вже й не допитувалась. Ухопила подругу за кофту, зашепотіла їй гаряче:
— Слухай, що я тобі зараз скажу... Тільки поклянись, що нікому ні слова!..
— Господи, що іще?! — простогнала Олька з розпукою.
— Чуєш, клянись! — не відступилась Ганна. І коли Олька поклялася, спитала: — Якова Давидовича пам’ятаєш?
— Якого Якова Давидовича?
— Та лікаря ж!.. Ти ж до нього дочку приводила!..
Олька нарешті згадала. Дивилась на Ганну, нічого ще
не розуміючи.
— Так він у мене тепер живе... Хоче подивитись дитину... Тільки ж гляди: хоч словом обмовишся — ні йому, ні нам на світі не жити!
— Та щоб же я своєї дитини більш не побачила, як комусь хоч словечко скажу! — Олька вже шарпала Ганну, благала: біжім, приведемо! Ладна була отак у кофтині й бігти.
Ганна її вдягнутись примусила, і коли вийшли надвір (наче ще більш сатаніло, та ще проти вітру), і спустились на городи, оминаючи вулицю, то ледве встигала за Олькою...
Яків Давидович їх уже одягнений чокав: у шинелі, в пілотці. Одгорнув, насунув на вуха. Гашта йому — хустку на голову:
— Ану, запинайтесь! Не вистачало, щоб і ви застудилися! — При сторонній людині соромилася звертатися до нього на "ти".
Олька ж його як побачила, обома рукаАіи вчепилась:
— Лікарю, голубчику, ой, порятуйте ж дитипу!
— Годі тобі! — сказала Ганна суворо.— Дітей ще побудиш... Поможи краще винести...
Підхопили Якова Давидовича в чотири руки, на санчата понесли. Таке замітало та вило, що кричати одна одній на вухо доводилось.
— Ну, глядіть же мені: не випадіть!
— Не випаду.
Взялися за мотуз, смикнули, поїхали. Олька перла, аж спина тріщала, Ганна теж не одставала від неї: місила сніг, задихаючись. Снігу наче стало ще більше, з десяток кроків пройдуть і зупиняться. Ганна щоразу до Якова Давидовича підходила:
— Тримаєтесь?
— Тримаюсь.
Сидить, увесь геть снігом заліплений, в санчата вчепився щосили. Здоровою ногою слід загортає.
— Не дуже замерзли?
— Не замерз.
Признався, коли вже до хати занесли. І то більше до Ольки:
— Руки, прошем пані, в мене...
Кинулась Ганна, а в нього не руки — крижини. Голими ж руками весь час за санчата тримався! Снігу внесли, стали розтирать йому руки, в холодну воду опускати. Він аж корчивсь од зашпорів. Та як тільки відпустило трохи, пострибав до дитини.
— Ну, як ми себе почуваєм?.. Де в нас болить?.. Отака файненька пануньця і надумалася хворіти!..— І стільки ласки й тепла було в його голосі, що навіть у Ганни навернулися сльози.
Вислухав уважно дитину, що дихала важко й часто, вкрив знову ковдрою, попідтикав, щоб не дуло, і, обернувшись до Ольги, спитав докірливо:
— Ну, чого ви плачете, пані? Хіба можна плакати, коли дитина видужує? — І вони обоє одразу ж повірили, що дівчинка житиме...
Помагали йому готувати компрес, заварювали чай з липового цвіту. Він сам поїв хвору чаєм, щось тихенько їй примовляючи, а потім довго сидів біля неї, поки дитина забулась...
— Заснула,— прошепотів до жінок.— Тепер хай
спить — не тривожте...
І в ту піч по повернувся додому: не схотів лишати хвору.
І другу, І третю добу сидів коло неї, вдень під ліжко ховаючись, коли хто появлявся в дворі. Уже можна було й вертатись: дівчинці стало легше, але, як на зло, вляглася хуртовина, ще й небо очистилось, і такі ночі місячні, ясні стояли надворі, що годі й надіятись пройти непоміченими. Ганна вже й ревнувати його стала до Ольки, думки різні приходили в голову, особливо ночами, тож ледь діждалася, поки небо знову захмарилось, та Якова Давидовича додому й забрала. Відмовилась навіть від Ольчиттої помочі:
—• Самі доберемось!
І довго па Якова Давидовича сердилась. Допитувалась, як почувалося в Ольки...
Знову стали жити вчотирьох: усю зиму, до весни. Яків Давидович шив валянки, Ганна ходила по селах, міняла їх на продукти, у Києві ж діставала старі шинелі, вату й нитки, бо тих, найдених у лісі, вистачило ненадовго... Сусідам же казала, що валянки шиє сама... Так учотирьох і жили, як і всі люди довкола, і жодна душа, окрім Ольки, пс знала про Якова Давидовича, бо Ганна після того випадку заріклася ляпати дурним язиком, і весни діждались, коли сонце пригріло по-справжньому, і розтали глибокі сніги, й задзвеніли веселі струмки, і ріпка розлилася в повені, й защебетало радісно птаство. Дітей не можна втримати в хаті, яка враз стала тісною й незатишною, а Яків Давидович ставав усе сумніший і якось признався Ганні, що вийти хоча б на часинку серед білого дня надвір, вдихнути зігрітого сонцем повітря, тоді й помирати не страшно. Ганні краялося серце — на нього дивитись, але що вона могла вдіяти? Виходив лише серед ночі, та й то коли було хмарно, щоб ніхто не вгледів, і Ганна разом з ним виходила: їй усе здавалось, що до їхнього двору скрадаються поліцаї.