— Це вже у нас приказка така, — відповів хлопчик-дзвіночок.
— Приказка? А от татусь каже, що дуже недобре звикати до приказок, — зауважив Михась.
Хлопчик-дзвіночок закусив губу й не сказав більше ні слова. Ось перед ними ще дверцята; вони відчинилися, і Михась опинився на вулиці. Що за вулиця! Що за городок! Брук вимощено перламутром; небо барвисте, з черепахи; по небу ходить золоте сонечно, поманиш його, воно з неба зійде, навколо руки обійде і знову підійметься. А будиночки сталеві, поліровані, криті різнобарвними черепашками, і під кожним дашком сидить хлопчик-дзвіночок із золотою голівкою, в срібній спідничні, і багато їх, багато, і всі маленькі-маленькі.
— Ну, тепер уже мене не одурити,— сказав Михась. — Це так тільки мені ввижається здаля, дзвіночки ж то всі однакові.
— А от і неправда, — відповів провідник. — Дзвіночки не однакові. Якби всі були однаковими, то й дзвеніли б ми усі в один голос, один як другий; а ти чуєш, яких ми пісень виводимо? Це тому, що хто з нас більший, у того й голос грубіший. Невже ти й цього не знаєш? Ось бачиш, Михасю, це тобі наука: надалі не смійся з тих, у кого приказка негарна; дехто і з приказкою, а більше за іншого знає, і можна в нього дечому повчитися.
Михась і собі прикусив язичка.
Тим часом їх оточили хлопчики-дзвіночки, смикали Михася за одяг, дзвеніли, стрибали, бігали.
— Весело ви живете, — сказав їм Михась, — назавжди б з вами залишився. Цілий день ви нічого не робите, нема у вас ні уроків, ні вчителів, та ще й музика цілий день!
— Дінь-дінь-дінь! — закричали дзвіночки. — Вже ж і знайшов у нас веселощі! Ні, Михасю, погане в нас життя. Справді, уроків у нас немає, та хіба в цьому річ? Ми б уроків не злякались. Усе наше лихо саме в тому, що у нас, бідолашних, немає ніякої справи; нема в нас ні книжок, ні картинок; нема ні татуся, ні матусі; нічим зайнятися; цілий день грай та й грай, а це, Михасю, дуже, дуже нудно. Чи повіриш? Гарне наше черепахове небо, гарне і золоте сонечко, і золоті дерева; але ми бідні, ми надивилися на них вдосталь, і все це дуже нам набридло; з городка ми — ні кроку, а ти можеш собі уявити, як то цілий вік, нічого не роблячи, просидіти в табакерці, хоч би і в табакерці з музикою.
— Так, — відповів Михась, — ви кажете правду. Це й зі мною трапляється: коли після навчалня візьмешся за іграшки, то так весело; а коли у свято цілий день бавишся та й бавишся, то надвечір і зробиться нудно; за цю і за іншу візмешся іграшку — все нелюбе. Я довго не знав, чому це так, а тепер розумію.
— Та крім цього у нас є ще інша біда, Михасю: в нас є дядьки-вихователі.
— Які це дядьки? — запитав Михась.
— Дядьки-молоточки, — відповіли дзвіночки. — Ще й які злі! Те й роблять, що ходять по місту і нас постукують. Котрі більші, тим ще рідко "тут-тук" буває, а вже маленьким перепадає таки не на жарт.
І справді, Михась побачив, що по вулиці ходили якісь люди на тоненьких ніжках, із довжелезними носами й шепотіли поміж собою: "Тук-тук-тук! Тук-тук-тук, піднімай! Зачіпай! Тук-тук-тук!" І справді, дядьки-молоточки безперестанно то по одному, то по другому дзвіночку тук та й тук, аж бідному Михасеві жалко їх стало. Він підійшов до тих людей, дуже ввічливо вклонився і від щирого серця запитав, нащо вони без жалю б'ють бідолашних хлопчиків. А молоточки йому у відповідь:
— Геть іди, не заважай! Там у палаті і в халаті наглядач лежить, стукотіти нам велить. Все перевертається, причіпляється. Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!
— Який же це у вас наглядач? — запитав Михась у дзвіночків.
— А це пан Валик, — задзвеніли вони. — Предобра людина, ні вдень ні вночі з дивана не сходить; на нього ми не можемо поскаржитися.
Михась — до наглядача. Дивиться, він і справді лежить на дивані, в халаті і з боку на бік перевертається, тільки все лицем догори. А на халаті в нього все шпильки, гачечки, сила-си-ленна; тільки-но потрапить до нього молоток, він його гачком спочатку зачепить, потім опустить, а молоточок і стукне по дзвіночку.
Тільки-но Михась до нього підійшов, а наглядач як закричить:
— Шурр-мурр! Хто тут ходить? Хто тут бродить? Шурр-мурр! Хто геть не йде? Хто мені спати не дає? Шурр-мурр! Шурр-мурр!
— Це я, — сміливо відповів Михась,— я, Михась...
— А чого тобі треба? — спитав наглядач.
— Так мені шкода бідних хлопчиків-дзвіночків, вони всі такі розумні, такі добрі, такі музиканти, а з вашого наказу дядьки їх невтомно постукують...
— А мені яке діло, шурр-мурр? Не я тут найстарший. Нехай собі дядьки стукають хлопчиків! Що мені за горе! Я наглядач добрий, на дивані все лежу й ні на кого не гляджу. Шурр-мурр, шурр-мурр...
— Ну, багато ж чого я навчився в цьому городку! — сказав собі Михась. — Тільки іноді мені буває прикро, нащо вихователь з мене очей не зводить "Ото вже злий! — думаю я. — Адже ж він не татусь і не матуся; яке йому діло, що я пустую? Сидів би у своїй кімнаті". Ні, тепер бачу, що буває з бідними хлопчиками, коли їх ніхто не доглядає.
Тим часом Михась пішов далі — й зупинився. Дивиться, золоте шатро з перловою бахромою; нагорі золотий флюгер крутиться, немов вітряк, а під шатром лежить царівна Пружинка і, як змійка, то скрутиться, то розкрутиться і невпинно наглядача під бік штовхає. Михась дуже здивувався і сказав їй:
— Панно-царівно! Нащо ви наглядача під бік штовхаєте?
— Зиц-зиц-зиц, — відповіла царівна. — Дурненький ти хлопчик; нерозумний хлопчик. На все дивишся, нічого не бачиш! Якби я валика не штовхала, валик би не крутився; якби валик не крутився, він би за молоточки не чіплявся, молоточки б не стукотіли, дзвіночки б не дзвеніли; коли б дзвіночки не дзвеніли, і музики б не було! Зиц-зиц-зиц!
Михасеві закортіло довідатись, чи правду каже царівна. Він нахилився і притиснув її пальчиком — і що ж?
Умить пружинка з силою розпрямилась, валик швидко закрутився, молоточки навперебій застукотіли, дзвіночки заграли щось безладне, і раптом пружинка лопнула. Все замовкло, валик зупинився, молоточки попадали, дзвіночки відвернулися вбік, сонечко повисло, будиночки поламались... Тоді Михась згадав, що татусь йому наказував не торкатися пружинки, злякався і... прокинувся.