Міст у вічність

Страница 77 из 91

Ричард Бах

Я тремтів од обурення, міцніше стиснувши кермо, промовив:

– Ви становили неабияку загрозу для уряду: тисячі законослухняних громадян, які протестували проти війни. Війна... Ми витратили стільки коштів на смерть і руйнування! На своє виправдання згадували про оборону, сіяли страх і зненависть до народів і країн, які чимось нам не догодили. Ми рубали їх під корінь, якщо нас не задовольняв їхній уряд і якщо вони не були достатньо міцними, щоб вистояти перед нами. Самовизначення – для нас, а не для них.

– Про що це свідчить? Скільки доброти й розуміння залишається в нас для інших народів? Скільки коштів ми витрачаємо на підтримання миру?

– Половину того, що витрачається на війни? – закинув я.

– Навіть не сподівайся! – заперечила Леслі. – На заваді святенницький менталітет: Бог і Держава – передусім. Ось що стоїть на перешкоді миру в усьому світі. Бог і Держава, Закон і Порядок – це пройшлося кийками по наших спинах на демонстрації в Лос-Анджелесі. Якби на світі знайшлася добра країна, часто думала я, то я б обов'язково переїхала туди, – сказала Леслі. – Але, хоч хай би якою неотесаною й заляканою була наша країна, кращої я все одно не знаю. Я вирішила лишитися й зробити все від мене залежне, щоб вона стала кращою.

І ти не перестаєш її любити, хотів сказати я.

– Знаєш, чого мені найдужче хочеться? – запитала Леслі.

– Чого?

– Хочеться дивитись на наш прапор з почуттям гордості.

Вона пересіла ближче до мене з наміром змінити тему розмови.

– Оскільки уряд ми вже усунули з нашого шляху, то про що ще тобі хотілось би побалакати в день одруження, пане Бах?

– Про що завгодно, – відповів я. – Хочу бути з тобою. – Але в душі я вже ніколи не забуду: ті там били цю чарівну жінку кийками, коли вона кинулася навтьоки!

Законний шлюб став ще одним кроком геть від того Річарда, яким я був колись. Від Річарда, який терпіти не міг примусу і який тепер узяв на себе обов'язок перед законом.

Я приміряв до себе цю етикетку, котра ще чотири роки тому пасувала б мені, як корові сідло. Ти – Чоловік, Річарде. Ти – одружений. Решту свого життя перебудеш тільки з однією жінкою, яка ось сидить поруч із собою. Більше не житимеш так, як хочеться тільки тобі. Ти відмовився від незалежності. Відмовився від свободи. Ти в законному шлюбі. Як себе почуваєш?

Кожна з цих думок колись могла б поранити серце, могла б пробити сталевою стрілою мої лати. Віднині вони були істинними – кожна з них. Почуваєш себе, наче в солодкому вершковому кремі.

Ми приїхали до будинку моїх батьків на околиці містечка, де я жив з народження аж до того дня, коли дременув з дому, щоб навчитися штати. Я пригальмував, зупинив машину на такій знайомій з часів дитинства та юності вулиці.

Та ж сама темно-зелена хмара евкаліптів над головою, та ж галявина, яку я зазвичай лінувався підстригати. Ось гараж із пласким дахом, де я встановив свій перший саморобний телескоп, аби спостерігати за Місяцем; ось той самий плющ пнеться по стіні, і ті самі дерев'яні ворота з просвердленими дірочками для собаки, який уже давно здох.

– Ото вони здивуються! – Леслі простягла руку й торкнулася воріт.

Я застиг, час зупинився. Її рука на воротях, полискує золото нової обручки. Картина вибухає в голові й миттєво випаровує останні тридцять років.

Хлопчина знав напевно! Хлопчина, яким я колись був, сам тоді стояв біля цих воріт і знав, що одного дня тут стоятиме жінка, яку він покохає. В цю мить ворота належали не просторові, то були ворота часу. На одну мить я побачив його, того хлопчину. В темряві минулого він стояв здивований, – перед його очима промайнула осяйна Леслі. Так, хлопчині було відомо все!

Моя дружина прочинила ворота й побігла назустріч батькові та мачусі, в їхні обійми.

Постать хлопчини стала прозорою й розчинилася. В останню мить я встиг помітити здивовані очі, роззявлений рот.

Не забувай! – подумки гукнув я йому навздогін у глибину десятиліть. Завжди пам'ятай про цю мить!

СОРОК ДВА

Коли тієї ночі ми роздягалися в готельному номері, я розповів Леслі про ворота, про те, як щось багато років тому торсонуло моїм життям. Вона слухала й розправляла блузку на вішаку, перш ніж повісити її до шафи.

– Чому ж ти так довго втримував мене на відстані? – запитала вона. – Чого боявся?

Я кинув сорочку на спинку крісла – й одразу підхопив її: ледь не забув, що вирішив бути не менш охайним від Леслі; простяг руку по вішак.

– Боявся, що доведеться змінюватись. У такий спосіб я захищав свій усталений, майже правильний порядок.

– А звідси й лати?

– Так, то був захист. Авжеж.

– Захист. Мало не всі чоловіки, яких я знала, шукали захисту, – сказала Леслі, – Ось чому навіть найпривабливіші з них були такими жахливо бридкими!

– Вони відштовхували тебе. І я теж.

– Ти ні, – сказала вона, але я нагадав їй деякі випадки, й вона була вимушена погодитися: – Ти ледь не відштовхнув мене. Але я знала, що та холодна крижина, яку я побачила, це не ти.

Я поклав її в ліжко, вдихаючи золоте волосся.

– Яке тіло! Ти така... неймовірно чарівна і ти – моя дружина! Як усе це об'єднати?

Я дуже легенько поцілував її в кутик рота:

– Прощавай, моя гіпотезо!

– "Прощавай"?

– У мене була гіпотеза, майже теорія, в якій я не сумнівавсь аж до часу, коли ти припинила мої дослідження: вродливих жінок не дуже цікавить секс.

Її розсмішила моя несподівана заява:

– Ой, Річарде, ти жартуєш! Ти справді так думав?

– Справді. – Мене охопили суперечливі почуття. Я хотів їй усе розповісти, але водночас хотілося торкнутись її. Пора зробити й одне й друге, думав я, пора.

– Знаєш, де хиба в твоїй теорії? – запитала Леслі.

– Думаю, з нею все гаразд. Просто вона має винятки, і ти – один з них, дякувати Всевишньому. Але в більшості випадків моя теорія справджується: вродливі жінки дуже втомлюються від того, що їх розглядають виключно як об'єкт сексуального домагання, оскільки ж вони цінують себе набагато більше, то в них наче спрацьовує вимикач.

– Цікава теорія, але це не так, – сказала вона.

– Чому не так?

– Це нічим не обгрунтований сексизм. Розгляньмо Цю теорію від протилежного. Скажімо, в мене, Річарде, склалося враження, що вродливих чоловіків не дуже цікавить секс.