Я замислився:
– Не знаю...
Леслі вважала, що ми перебуваємо в пошуках внутрішніх обріїв, передових рубежів свідомості; вона знала – зараз ми на шляху до пізнання втіх, які жодне з нас не зможе віднайти нарізно. Мала рацію чи просто сподівалася, що це правда?
Ми вже понад рік були одружені, дарма, що без офіційної церемонії. Невже я й надалі прислухатимуся до своїх колишніх страхів? Хіба продав свій літак і вирушив на пошуки спорідненої душі лише для того, щоб навчитися боятись? Невже ніскільки не змінився за час спільного життя, невже нічого не навчивсь?
Леслі сиділа непорушно, прислухаючись до власних думок.
Мені пригадалися дні у Флориді, коли я аналізував своє життя і побачив його кінець на дні річки – багато грошей, літаків і жінок, а поступу – жодного. Тепер же й близько немає стільки грошей. І ще не скоро з'являться. Більшість літаків продано. Й одна жінка. Тільки одна. А життя минає дуже швидко, летить, наче човен на стрімких водах: настільки я змінився й виріс поряд з нею.
Наша освіта й розваги обмежуються нашим спілкуванням. Спільне життя виростало, мов літні хмари. Запитайте жінку й чоловіка, які під вітрилами перетинають океан, чи вони не нудьгують? Як же вони проводять час? Вони усміхнуться у відповідь. У році надто мало годин, щоб устигнути зробити все необхідне!
В нас – те саме. Часом ми мліли від захвату, часом сміялися до знемоги, вряди-годи на нас нападав переляк, ми бували ніжними, впадали в розпач, раділи, відкривали щось нове для себе, нас спалювала пристрасть... але ми зовсім не знали, що таке нудьга.
На основі цього можна написати чудове оповідання! Про те, як багато чоловіків і жінок ступають у ту саму річку, як усім їм без винятку загрожують одні й ті ж гострі, наче бритва, кліше, одні й ті ж смертельні небезпеки, через які перейшли ми з Леслі. Якщо ця ідея витримає випробування часом, подумав я, то варто розпакувати друкарську машинку! Колишньому Річардові так хотілось отримати відповідь на запитання "Що трапиться, коли вирушиш на пошуки спорідненої душі, якої в природі не існує, й зрештою таки знайдеш її?"
– Я помилявся, Вукі, коли сказав, ніби не знаю, – по хвилі озвався я. – Тепер знаю. Хочу, щоб у нас був будинок, де ми матимемо спокій і затишок, де будемо разом довго-довго.
Леслі знов обернулася до мене:
– Ти береш на себе це зобов'язання?
– Так.
Вона підвелася зі стільця й пересіла ближче до мене, в кількох дюймах від пустелі, на яку перетворилася підлога нашого трейлера, й ніжно поцілувала мене.
Леслі довго мовчала, тоді спитала:
– Вже маєш на гадці якусь місцину?
Я кивнув:
– Звісно, якщо ти не заперечуєш, Вукі. Ми б могли знайти місцину, де принаймні більше води й менше піску.
ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЬ
Три місяці заливали нас потоки каталогів з переліком об'єктів нерухомості, карт і місцевих газет з оголошеннями. Кілька тижнів ми провели в повітрі, виглядаючи з кабіни "Меєрса" місця, де можна поселитись, розглядали містечка з назвами на зразок "Рідний дім", "Щасливий табір" чи "Рододендрон". Але зрештою настав день, коли у віконцях трейлера на зміну полину та кам'янистій, пустелі з'явилися луки, вкриті весняними квітами, густі зелені діброви, повноводі річки.
Літл-Еплгейт-Валлі, штат Орегон. З верха нашого пагорба відкривалися краєвиди на двадцять миль довкруж. Як не вглядайся, заледве чи побачиш іще якийсь будинок. Однак будинки були. Вони ховалися між деревами та схилами, але тут ми відчули всамітнення й благословенний спокій. Тут буде наша домівка.
Спочатку невелика хатина – одна кімната з горищем, поки тривають переговори з податковою службою. Пізніше, коли проблему буде розв'язано, ми збудуємо поряд постійне житло, а в меншому поселятимемо гостей.
Податкова служба щось буркала собі під ніс, уникаючи в зміст моєї нової пропозиції, а місяці перетворювалися на роки. Навіть дитина могла зрозуміти, про що йдеться. Ніхто, щоправда, просто не заперечував. Я почувався іноземцем, який не розуміється на тутешніх грошах. Мені треба було сплатити рахунок, але я не знав, як це зробити, й запропонував податковій службі конфіскувати все, що їй до вподоби
Мою пропозицію знову передали іншому агентові в Лос-Анджелесі, він надіслав запит про моє теперішнє становище й отримав його. В наступні кілька місяців ми знову не одержали відповіді. Справу знову передали комусь іншому. Новий агент попросив подати новий звіт про фінансовий стан. Минуло ще кілька місяців. Ще один агент, ще один фінансовий звіт. Агенти змінювали один одного, наче аркуші календаря.
Леслі сиділа в трейлері й понуро перечитувала черговий запит про новий фінансовий звіт. Я почув такий самий слабенький утомлений голос, як колись у Мадриді, два з половиною роки тому:
– Ох, Річарде, якби я познайомилася з тобою ще до того, як ти влип у цю халепу! Цього б ніколи не трапилось...
– Ми зустрілися саме тоді, коли для цього настав час, – відповів я. – Якби здибалися раніше, я (ти теж це розумієш) зруйнував би твоє життя або ж рятувався б утечею. Тобі могло не вистачити терпіння, й ти порвала б зі мною, маючи для цього всі підстави. В нас нічого не вийшло б. Я був приречений пройти ввесь цей нелегкий шлях. Ніколи не зроблю цього знову, але я тепер – зовсім інша людина.
– Хвала Творцеві, – сказала Леслі. – Добре, що я зараз тут. Якщо ми виборсаємося, то обіцяю тобі: наше майбутнє зовсім не буде схоже на твоє минуле!
Час спливав, а податкова служба не хотіла помічати, що наше життя зупинилося.
Адвокат запропонував банкрутство. Цілком можливо, що зрештою дивна теорія Маркарта не була помилковою. Не зовсім гарний ендшпіль, подумав я, а все ж кращий, ніж пат. Такий кінець кращий за безкінечне повторення одних і тих самих ходів.
Ми зважували й так, і сяк, але не змогли дійти згоди. Банкрутство... Такий відчайдушний крок? Ніколи!
Замість подорожі до Парижа, Рима й Токіо, ми розпочали будівництво на груні.
Того дня, коли залили фундамент, я купував у містечку харчі й прочитав на одній вивісці: "Персональні комп'ютери".
Я ввійшов до крамниці.
– Леслі, я знаю, ти назвеш мене телепнем, – сказав я, повернувшись потім до нашого трейлера.