Слухаючи його розповідь, я відчував, як блідну.
– Поки ФПС вважає, що ви не маєте наміру дременути з країни, на ваші листи не відповідають, не реагують на телефонні дзвінки, часом ми не можемо пробитися до них місяцями. Ніхто з них не хоче брати на себе відповідальності в справах такого роду, з такими сумами грошей. Не дай Боже трапиться помилка – тоді преса не дасть їм спокою: "Ви відбираєте халупи в немічних бабусів, але Річардові Баху дозволяєте зволікати зі сплатою!"
– Чому ж тоді не накласти арешт одразу? Чому б не відібрати в мене все, що маю?
– Це теж може виявитися помилкою: "Річард Бах запропонував вам сплатити всю суму, якщо ви дасте йому відстрочку, однак ви наклали арешт на його майно, хоча воно не варте й половини того, що ви могли одержати..." Розумієте? Жодного рішення – набагато краще, ніж помилкове рішення. Ось чому ми мали справу вже з багатьма працівниками податкової служби, – сказав Маркарт. – Кожен новий агент підкидає гарячу картоплину в повітря, сподіваючись, що її передадуть іншому агентові, перш ніж картоплину доведеться самому ловити в руки.
– Але ж у ФПС, – проказала Леслі, – є регіональний керівник... Якщо ми звернемося до нього?..
Маркарт ствердно кивнув:
– Колись мені довелося працювати з ним. І я в першу чергу зателефонував саме йому й домігся розмови. Він сказав: "Ніяких винятків, ви повинні пройти через усі інстанції в установленому порядку". Заявив, що ми мусимо працювати з агентом, якому доручено вести цю справу, а потім з іншим і так далі.
Леслі кинулася в атаку, мов на шахівниці:
– Вони не бажають прийняти Річардову пропозицію, хоча він не може сплатити мільйон доларів одразу. Якщо накладуть арешт на майно – не зможе працювати. Якщо не приймуть рішення – однаково не зможе працювати, бо вони ж можуть накласти арешт наступного дня – й робота пропала. Якщо не працюватиме, то не заробить грошей, щоб сплатити решту боргу. Ми вже майже рік у такій невизначеній ситуації! Невже це триватиме до скону віку?
Адвокат уперше пожвавився:
– Можна сказати, час на боці Річарда. Якщо в цій справі не буде прийнято рішення протягом трьох років, він матиме право не сплачувати борг, оголосивши себе банкрутом.
Я почував себе так, наче п'ю чай з напівбожевільними героями Льюїса Керролла:
– Але коли я стану банкрутом, вони не отримають ні цента. Вони хіба не розуміють цього?
– Звичайно, розуміють. Але, я думаю, хочуть, щоб минув якийсь час, гадаю, вони не проти, щоб ви стали банкрутом.
– ЧОМУ? – запитав я. – Зовсім подуріли?.. Вони ж отримають мільйон доларів, якщо дадуть мені змогу платити.
Маркарт подивився на мене з сумом в очах:
– Ви знову дещо забуваєте, Річарде. Якщо збанкрутуєте, то рішення прийматиме не ФПС. Це буде ваше рішення – державу ні в чому буде звинувачувати! Нікому не доведеться брати на себе відповідальність. Нікого буде критикувати. Заборгованість скасують у законному порядку... А до того часу не все так зле, як може здатися. Поки вони приймуть рішення у вашій справі, ви можете спокійно витрачати свої гроші. Чому б не вирушити в подорож навколо світу, чому б не зупинятись у найкращих готелях, час від часу телефонуючи мені з Парижа, Рима, Токіо?
– Три роки? – перепитала Леслі. – Банкрутство? – Вона поглянула на мене. В очах світилося співчуття нам обом. Але гору взяло обурення. – Ні! Цього не буде! Ми повинні все залагодити! – Леслі зблиснула очима. – Уславлений він чи ні – скасуйте попередню пропозицію й спробуйте подати їм іншу. Нехай вона буде така приваблива, щоб вам не змогли відмовити. І, ради Бога, знайдіть когось достатньо сміливого, щоб погодився з нею!
Маркарт зітхнув, – мовляв, справа не в пропозиціях, – але погодився спробувати.
Вони зателефонували бухгалтерові, отримали консультації ще в кількох адвокатів. Через калькулятор пройшли додаткові колонки цифр, на столах зашаруділи нові папери. Плани пропонувались, плани відхилялися. Домовились про нові зустрічі наступного дня, тим часом ні на мить не облишали пошуків пропозиції, яка не загрожувала б урядовій установі жодним ризиком і від якої вона не змогла б відмовитися.
Поки Маркарт і Леслі працювали, я дививсь у вікно на небо. Наче пілот пошкодженого літака, був упевнений, що впаду, але не боявся цього. Ми витриваємо й почнемо все спочатку. Коли це станеться, відчуємо полегшу.
– Пам'ятаєш гримучу змію? – запитала Леслі, коли ми згодом спускалися ліфтом до автостоянки.
– Авжеж. Croandelphilis scootamorphulus. Для її отрути ще не винайдено сироватки, – відповів я. – Авжеж, пам'ятаю. Смілива була гадюка, еге ж?
– Коли стільки часу збуваєш, намагаючися домовитись із придурками з ФПС, починаєш розуміти, наскільки краще жити в пустелі й мати справу з дійсно чесною й відвертою в своїй ворожості гримучою змією!
Втомлені ми полетіли назад у Неваду, а коли нарешті дісталися пустелі, виявилося, що за час нашої відсутності трейлер пограбовано: двері виламано, книжкові полиці порожні, з шаф усе зникло. Пропало все, що ми лишили були в нашій хатині на колесах.
ТРИДЦЯТЬ ВІСІМ
Леслі була приголомшена. Вона снувала по пустелі в пошуках речей, до яких ми встигли звикнути, наче речі могли несподівано повернутися на свої звичні місця. Книжки, одяг, дерев'яні ополоники – символи домівки, навіть щітки для волосся, – все пропало.
– Не біда, Вукі, – втішав я її. – Ми втратили тільки речі. Оскільки ФПС ніяк не вирішить, що робити, ми маємо ще доволі грошей. Одна поїздка в місто – й ми все купимо.
Леслі наче й не чула, підвівши погляд під порожньої шухляди столу.
– Річарде, вони забрали навіть нитки...
Я з усіх сил намагався підбадьорити її:
– Ти ба, а ми думали, що на всьому світі нитки залишалися тільки в нас! Ти подумай, як ми когось ощасливили... комусь дістався цілий клубок ниток! І обпалені дерев'яні ополоники! І надщерблені тарілки.
– Наші тарілки не були надщербленими! – відповіла вона. – Ми їх разом купували. Ти хіба не пам'ятаєш?
– Гаразд, купимо нові. Як щодо того, щоб цього разу придбати оранжево-жовтий посуд? І трохи більші чашки, ніж у нас були. Ми можемо закупити всю книжкову крамницю, а ще нам потрібен новий одяг...