Заміжні жінки часом розлучаються, подумав я. Люди змінюються. Я міг би зателефонувати всім колишнім знайомим...
– Алло, – відповіла б котрась із них.
– Алло.
– Хто це?
– Річард Бах.
– Хто?
– Ми познайомилися в торговельному центрі. Ви ще читали книжку, а я сказав, що це жахлива книжка, тоді ви запитали, звідкіля мені відомо, а я відповів, що написав її сам.
– А, привіт.
– Привіт. Ви ще заміжня?
– Так.
– Що ж. Було справді приємно знову побалакати з вами. Успіхів вам, о'кей?
– А... ну, я...
– Бувайте.
Є кращі способи. Повинні бути. Замість того щоб перебалакати з кожною жінкою... Коли настане час, я знайду її, подумав я. І ні на мить раніше.
Сніданок обійшовся мені в сімдесят п'ять центів. Я розрахувавсь і видибав на сонце. Заповідався спекотний день. Мабуть, уночі аж роїлось від комарів. Але навіщо мені цим перейматися? Сьогодні я спатиму під дахом!
І тут я згадав, що залишив спальний мішок під столиком у кав'ярні.
Життя сприймається зовсім інакше, коли ногами відчуваєш земну твердь. Не можна вранці просто зв'язати речі в клунок, кинути його на переднє сидіння й відірватись од землі, знявшись у ще один день. Доводиться носити все на горбі або знайти дах і зупинитися під його захистом. Без моїх літаків – без "Фліта" і "Альфа-альфа-Гілтона" – в полях на мене ніхто не чекає.
У кав'ярні за столиком, за яким я снідав, сиділа нова відвідувачка. Вона звела на мене очі й здригнулася, коли я попрямував до неї.
– Вибачте, – сказав я й підняв спальний мішок. – Забув свої речі. Я б і душу забув, якби вона не була так міцно до мене прив'язана.
Жінка всміхнулася й заходилась вивчати меню.
– Будьте обережні з лимонним пирогом, – кинув я. – Хіба що вам до смаку, коли в ньому занадто багато лимонів. У такому разі він вам сподобається.
Я знову вийшов на сонце й простував, розмахуючи спальним мішком, доки згадав, що у військово-повітряних силах Сполучених Штатів мене навчали не розмахувати рукою, в якій щось тримаєш. Навіть коли це п'ятицентовик. Військовик не повинен розмахувати руками.
Раптом, угледівши телефон у крихітній скляній будці, я вирішив зателефонувати до людей, з якими вже давно не спілкувався. Компанія, що надрукувала мою книжку, була в Нью-Йорку, я ж міг подзвонити рахунком компанії. У кожної професії свої переваги – гастролерам платять за повітряні прогулянки, а не вимагають грошей у них, письменники телефонують редакторам за рахунок редакторів.
Отож я набрав номер.
– Привіт, Елеоноро.
– Річарде! – вигукнула вона. – Де ти зник?
– Зараз пригадаю, – відповів я. – 3 часу нашої останньої розмови?.. Вісконсін, Айова, Небраска, Канзас, Міссурі, а потім назад через Індіану, Огайо, знову через Айову та Іллінойс. Я продав літак. Зараз – у Флориді. Стривай-но, визначу, яка погода в цьому містечку: слабка хмарність на висоті до шести тисяч футів, вище – сильна хмарність, у димі й тумані видимість три милі.
– Ми тут просто шаліємо, намагаючись розшукати тебе! Тобі хоча б відомо, що відбувається?
– Видимість дві милі в тумані та димі.
– Твоя книжка! – вигукнула вона. – Чудово продається. Ну дуже чудово!
– Я знаю, це трохи по-дурному, – відповів я, – але я тут застряг. Ти можеш виглянути у вікно?
– Звичайно, Річарде, я можу виглянути у вікно.
– Яка видимість у вас?
– Погана. Приблизно десять-п'ятнадцять кварталів. Ти чуєш, що я тобі кажу? Твоя книжка – бестселер! Тебе бажають показати в одному з телевізійних шоу. З газет просять узяти в тебе інтерв'ю, з радіо – теж. Книгарні пропонують тобі прийти й підписувати свої книжки. Ми продаємо сотні тисяч примірників! У всьому світі! Підписали контракти з Японією, Англією, Німеччиною, Францією про видання книжки в м'якій обкладинці. А сьогодні ось контракт з Іспанією...
Що б ви сказали, почувши таке з телефону?
– Які чудові новини! Мої вітання!
– Це ми тебе вітаємо, – сказала Елеонора. – Я дивуюсь, як ти спромігся досі нічого не почути? Знаю, живеш, наче в глухому лісі, але ж ти потрапив до списку авторів бестселерів "Нью-Йорк тайме", до всіх списків, які укладає газета. Чеки ми надсилаємо до банку. Ти перевіряв свій рахунок?
– Ні.
– А варто було б це зробити. Твій голос надходить дуже здалеку, ти мене чуєш добре?
– Чудово. Я не з лісу телефоную. Все, що на захід від Мангеттена, Елеоноро, це зовсім не дикі пущі.
– З кімнати, де обідає керівництво, я можу бачити Нью-Джерсі й усе, що по той бік річки видається цілком диким степом.
Подумати тільки – кімната, де обідає керівництво. Вона живе в зовсім іншому світі!
– Ти продав літака?! – запитала Елеонора, наче щойно про це почула. – Ти ж не збираєшся кидати польоти?
– Ні. Звичайно, ні, – заперечив я.
– Це добре. Бо я не уявляю тебе без літаків.
Навіть подумати страшно: більше ніколи не літати!
– Гаразд, – кинула вона, повертаючись до предмета розмови. – Коли ти можеш з'явитися на телебаченні?
– Не знаю... – промимрив я. – Не знаю, чи мені справді варто цим займатися...
– Подумай, Річарде. Було б непогано для книжки, якби ти розповів чималій аудиторії людей, що з тобою відбувалося, розповів свою історію.
Телевізійні студії – в містах, більшості яких я уникаю.
– Мені треба подумати, – відповів я. – Зателефоную пізніше.
– Будь ласка, зателефонуй! Усі кажуть, ти непересічна людина й кожне хоче побачити, яким ти є насправді. Будь таким ласкавим і відгукнися, коли зможеш.
– Гаразд.
– Ще раз вітаю тебе, Річарде!
– Дякую.
– Ти незадоволений?
– Задоволений! Я просто не знаю, що маю говорити.
– Подумай про телевізійні шоу, – сказала Елеонора. – Я сподіваюся, принаймні в кількох ти зможеш узяти участь. У найпрестижніших.
Я погодився:
– Добре. Зателефоную.
Тоді повісив трубку й розглянувся. Містечко яким було, таким ніби й лишилось, однак усе змінилося.
І що ти на це скажеш, запитав я сам себе. Оті папірці, що їх я послав до Нью-Йорка, можна сказати, з примхи... І тепер вони стали бестселером!.. Ура!
Але ж міста? Інтерв'ю? Телебачення? Навіть не знаю...
Я почувався, наче метелик у люстрі, – навколо багато чудових можливостей, але жодної певності, куди летіти.
Діючи підсвідомо, знову зняв трубку, продерся крізь хащі цифрових кодів, аби зв'язатися з банком у Нью-Йорку. Переконав бухгалтерку, що телефоную саме я і хочу дізнатися про стан свого рахунку.