Сам, сам, сам. Скільки наших життів минає в самотності. Леслі має рацію. Вона каже, ніби я віддаляюсь од неї.
– Я віддаляюсь од усіх, Вукі! Справа не в тобі, справа в тім, що я нікому не дозволяю підходити надто близько. Й сам не хочу ні до кого прихилятися.
– Чому? – В її голосі вчулася роздратованість. Це траплялось дедалі частіше. З доброго дива наші розмови виходили з уторованої колії, й Леслі дратувалася ледь із чого. – Що такого страшного в прихильності?
Річ у тім, що я можу вкласти надто багато сподівань в одну людину, а потім усенькі їх утратити. Вважаю, скажімо, ніби знаю цю людину, а потім виявляється, що вона – це хтось інший, і доводиться повертатись до креслярської дошки, щоб унести в рисунок зміни. Згодом доходиш висновку, що не існує жодної людини, яку можна повністю пізнати. Хіба що себе, та й то навряд. Якщо людина раз у раз вибухає з невідомих причин, то найкраще відступити крок, щоб і тебе не розірвало вибухом. Хіба це не очевидно, не зрозуміло, як учорашній день?
– Річ у тім, що в цьому випадку я не буду таким незалежним, яким мені хочеться бути, – сказав я.
Леслі схилила голову набік і подивилася на мене:
– Це ти повідомив мені свою найвищу істину?
Я подумав, що часом справді почуваєшся дуже незручно, коли твій найближчий друг читає твої думки.
– Можливо, мені саме пора на певний час зникнути.
– Ось воно що, – сказала Леслі. – Втеча! А що хіба. Тебе немає, навіть коли ти тут. Я знудилася. Ти поруч, а я скучила за тобою!
– Леслі, я не знаю, чим тут зарадити. Гадаю, мушу зникнути. Зрештою, мені все одно треба відвести човен униз до Кі-Веста. Побувати у Флориді, подивитися, як там справи.
Вона спохмурніла.
– Ти казав, із жодною жінкою не міг лишатися довше трьох днів. Інакше божеволів од нудьги. Ми провели разом багато місяців, і ледь не плакали, коли доводилося розлучатись! Ми були щасливіші ніж будь-коли в своєму житті. Обоє! Що ж трапилося, що змінилось?
Сузір'я Ворона змінилося стосовно щогли; легкий доторк до стерна привів його в попереднє положення. Але якщо триматися цього курсу цілу ніч, то до світанку замість Кі-Веста можна опинитись аж під Юкатаном. Коли орієнтуватися ввесь час на одну зірку, не бажаючи змін, то можна не тільки відхилитись од курсу, але й зовсім заблукати.
До біса, Вороне, ти теж на її боці? Я старанно розробив цю чудову систему, першокласну схему з досконалою жінкою, й вона справно працювала, аж поки в неї втрутилася Леслі, ставлячи запитання, про які я не зважувався й думати, не те що відповідати на них. Аякже, я хочу тебе кохати, моя пані, але як мені знати, що робитимеш ти, коли я піддамся своєму бажанню.
Цікаво, що я відчую, коли звалюся за борт зараз? На поверхні океану миттєво спалахне зелено-фосфорним зблиском місце, де я шубовсну в воду. Ще одну мить наді мною височітиме борт човна, потім до нього вже не дотягнешся; ще за мить він щезне в темряві. Його вогні все віддалятимуться, поки зовсім розчиняться в темряві.
Я поплив би до берега – от що б я зробив. Це миль з десять, і якщо я не пропливу десяти миль у теплій воді, то цілком заслуговую долі потопельника.
А якщо б до берега залишалася тисяча миль? Як би почував себе я тоді?
Колись, Річарде, подумав я, ти все-таки навчишся контролювати свій дурний розум.
Мені згадалася розмова гастролера з хлопчиком, на чийому полі приземлився літак:
– А що б ви робили, якби у вас відмовив двигун?
– Що ж, у такому випадку я просто планеруватиму вниз і приземлюся, маленький друже. Цей літак добре тримається в повітрі. Щоб планерувати, йому не потрібен двигун.
– А якщо відпадуть крила?
– Якщо відпадуть крила, то доведеться якось вибиратися з халепи: я відкрию парашут.
– Ага, а якщо парашут не відкриється?
– Ну, то я намагатимусь упасти в копицю сіна.
– А що, коли навколо тільки скелі.
Ті дітлахи, наче кусливі оси. Сам таким був. Таким і зоставсь: "А якщо б до берега лишалася тисяча миль?" Я такий нетерплячий. Цьому дітлахові в мені не терпиться негайно побігти й подивитися, що там, по той бік смерті. До цього вже не так багато часу. Мої завдання виконано непогано, книги написані, однак, мабуть, усе ще є кілька уроків, які треба засвоїти по цей бік смерті.
До прикладу, про те, як кохати жінку. Річарде, пам'ятаєш той час, коли ти припинив гастролі, аби розшукати справжнє кохання, твою споріднену душу, твого єдиного друга серед мільйона життів? Здається, так давно це було. Яка ймовірність, що все те, що я довідався про любов, помилкове, а така єдина жінка в світі існує насправді?
Здійнявся вітер, човен похиливсь праворуч. Я облишив сузір'я Ворона й за компасом визначив курс на Кі-Вест.
Чому так ведеться, що багато льотчиків полюбляють плавати під вітрилами? Літаки дають відчуття свободи в відкритому просторі, вітрильники дозволяють відчути свободу в часі. Нас приваблюють не засоби пересування, а розкутість, яку вони нам пропонують. Нас не цікавлять розміри літака, а швидкість і сила, якими керуємо під час польоту. Не сама двощоглова шхуна, а вітер, пригода, чистота життя, якої вимагає море, вимагає небо. Ми позбуваємося сторонніх обмежень. Якщо є таке бажання, можна роками не сходити з човна, жити під вітрилами.
Човни – господарі часу. Літати можна не більше кількох годин поспіль. Довше – це вже ризик. Хтось повинен винайти літак, який буде таким самим вільним у часі, як човен.
Я почуваюся вільним з усіма моїми жінками-приятельками. Чому ж тоді не з Леслі? Вони не картають мене за те, що я віддаляюсь од них, за те, що йду від них, коли хочу. Чому вона не така? Невже не розуміє? Надто довго ми разом, вже навіть ввічливість минулася... люди виявляють більше такту з незнайомими; ніж з власними чоловіками та дружинами! Двоє людей прикуті одне до одного, як голодні собаки, що гризуться за кожен маслак. Поглянути лише на нас, навіть на нас. Ти підвищила на мене голос! Я не прийшов у твоє життя, щоб дратувати тебе. Якщо не подобаюся тобі таким, як я є, то так і скажи. Я піду собі! Ми надто довго разом, а це ланцюги, обов'язки, відповідальність, жодної втіхи, кінець пригодам, ніхто не подякує!
За кілька годин обрій на півдні поблід. Ще не настав світанок, а вуличні вогні Кі-Веста похитуються в серпанку десь високо під хмарами.