Коли стільки всього в навушниках, подумав я, то чуєш тільки те, що сподіваєшся почути, й залишаєшся глухим до всього іншого. Я натренований сприймати радіорозмови, а вона звикла чути музику навіть там, де я нічого не чую. А як із здатністю бачити? Чи так само ми лишаємося сліпими для деяких речей? Скажімо, коли йдеться про НЛО чи привиди. Невже так само вибірково реагуємо на вподобання або почуття? Поки зрештою виявимо, що фізичний світ навколо нас такий, як ми й сподівались, і в ньому немає місця для див? Якою видалася б нам навколишня реальність, якби ми мали здатність бачити в ультрачервоному та ультрафіолетовому спектрах або навчилися помічати аури, ще як слід не сформовані образи майбутнього чи залишки образів минулого?
Леслі уважно прислухалася до радіоприймача, намагаючись розшифрувати несподівані спалахи розмов з диспетчером.
Хтось інший у цей момент побачив би в ній чепурну вродливу ділову жінку, яка невдовзі обговорюватиме фінансування зйомок фільму, перевищення витрат, недовиконання кошторису, графік і місце зйомок. Однак, примруживши ойі, я побачив її такою, якою вона була годину тому: ввесь її одяг – струмені теплого повітря від двох фенів; Леслі саме сушила волосся після душу й моргнула мені, коли я проходив повз неї, а за мить вибухнула сміхом, коли я не потрапив у двері, а налетів на стіну.
Як шкода, подумав я, що такі насолоди завжди ведуть до звикання, невдоволення, суперечок і всілякого безладу, притаманного шлюбові, незалежно від того, одружений ти офіційно чи ні.
Я натиснув кнопку перемовного пристрою:
– Тут "Меєрс", позивні два, три, дев'ять. Майку, готовий вийти на два, один.
– Три, дев'ять – Майк, даємо згоду, поспішайте, будь ласка. Після вас приземлятиметься літак, він уже на останньому заході.
– Майку, зрозумів. Прийом, – відповів я й нахилився до "президента компанії", щоб перевірити, чи надійно зачинені двері з її боку. – Ти готова?
– Так, – відповіла вона, не відводячи очей од злітної смуги.
Буркотіння "Меєрса" переросло в суцільну звукову стіну потужністю триста кінських сил. Нас утиснуло в сидіння, літак набирав швидкість, пунктирна осьова смуга перетворилася на суцільну лінію, чіткі обриси розмилися, затим під нами виринула Санта-Моніка. Вона стрімко падала вниз.
Я переключив підйомник шасі в положення "вгору".
– Зараз підіймаються шасі, – пояснив я Леслі, – а тепер – закрилки... бачиш? Поглянь на крило. Зараз ми піднімемося вище й стане тихіше... – Я додав ще трохи газу, обертів ґвинта, відрегулював насиченість паливної суміші, щоб привести до норми температуру згоряння. На панелі спалахнули три червоні індикатори... Шасі піднято й заблоковано, гідравлічний насос вимкнений. Літак здіймається зі швидкістю тисяча футів за хвилину. Не так прудко, як Т-33, зате не спалює аж шістсот галонів за годину.
Внизу виринуло узбережжя, на пляжах – сотні людей. Якщо зараз відмовить двигун, спало мені на думку, то запасу висоти вистачить, щоб повернути назад і приземлитися на якомусь полі або й на злітній смузі в СантаМоніці. Ми зробили коло над летовищем і взяли курс на Сан-Дієго. Дотримуючись цього курсу, пролітатимемо над міжнародним аеропортом Лос-Анджелеса. Леслі кивнула на низку літаків, які заходили на посадку:
– Ми їм не заважаємо?
– Ні, – сказав я. – Над летовищем проходить повітряний коридор, і зараз ми рухаємося в ньому. Найнебезпечніше місце саме над злітною смугою. Оскільки великі літаки заходять на посадку з одного боку, а піднімаються з протилежного. Бачиш? Диспетчери називають це "перловим намистом". Уночі – це низка діамантів, – літаки летять з увімкнутими сигнальними маяками.
Я зменшив швидкість до крейсерської, двигун став працювати ще тихіше. Час від часу, коли я виконував якісь маніпуляції, в погляді Леслі читалося запитання, тож я пояснював, що відбувається цієї миті.
– Зараз летимо в нормальному режимі. Бачиш, як рухається стрілка спідометра? Вона повинна дійти аж сюди й показувати сто дев'яносто миль на годину. А на цій шкалі – висота польоту. Маленька стрілка показує тисячі, велика – сотні. На якій ми зараз висоті?
– Три тисячі... п'ятсот?
– А тепер ще раз, але впевненіше.
Вона схилилась ближче до мене, щоб краще роздивитися шкалу:
– Три тисячі п'ятсот!
– Правильно!
На тисячу футів вище своїм повітряним коридором нам назустріч пливла "Чесна-182".
– Бачиш? Отой літак перебуває на висоті чотири тисячі п'ятсот футів і летить у протилежному напрямку. Щоб літаки не надто наближалися один до одного, ми дотримуємо певних правил. Але, незважаючи на це, показуй мені будь-який літак, який помітиш, навіть якщо будеш певна, що я також його бачу. Ми завжди роззираємося навколо, хочемо всіх бачити й щоб нас теж усі помічали. На хвості й знизу на літаку вміщено маяки, які допомагають іншим літакам помітити нас.
Леслі ствердно кивнула й заходилась вишукувати в небі інші літаки, Повітря було чисте, наче тихе озеро, і якби не шум двигуна, могло б видаєшся, ніби перебуваємо на борту космічного корабля, який без поспіху кружляє навколо планети.
Я торкнувся ручки диферента на панелі управління. Що більша швидкість, то старанніше треба регулювати поздовжній нахил літака, інакше він і далі підійматиметься.
– Ти не хочеш покерувати?
Вона пересунулася далі від мене, наче я запропонував їй потримати в руках двигун:
– Ні, дякую, Вукі. Я не вмію.
– Він летить сам. А пілот тільки вказує йому* куди летіти. Ніжно-ніжно. Поклади руки на штурвал. Але дуже обережно. Тільки три пальці: Великий, вказівний і середній. Отак. Обіцяю, що не дозволю тобі зробити нічого зайвого.
Леслі обережно торкнулася штурвала, наче то була сталева пастка, яка ось-ось розчавить їй руку.
– Спробуй натиснути вниз, поволі, на правий бік штурвалу.
Вона запитально глипнула на мене.
– Ну ж! Повір мені, літакові це сподобається! Трохи нахили його праворуч.
Під її пальцями штурвал зрушив на кілька дюймів; звичайно, "Меєрс" трішки нахилився праворуч і став завертати. Леслі набрала в легені повітря й затримала подих.
– А зараз нахили його ліворуч! – вона виконала мою команду так, наче ставила експеримент з непередбачуваним результатом. Літак вирівнявсь, і вона всміхнулася, задоволена своїм відкриттям.