Леслі повернулася до мене, відкинувшись на дверці автомобіля. Вона не стала їх відчиняти.
– Ти? Чому твої слова абсолютно несподівані для мене? Я навіть не уявляю цього... Розкажи мені. Тобі траплялося купувати пристойних жінок?
– Гроші здатні на дивні речі. Насамперед, мені навіть страшно спостерігати за тим, що діється зі мною не в кіно, не в книжці, а в реальному житті. Схоже на те, наче я третій зайвий у любовному трикутнику й намагаюсь утиснутися між жінкою та своїми грошима. Ніяк не звикну до таких сум. Аж тут з'являється дуже вродлива пані, якій ні на що жити, яка ось-ось лишиться на мілині, за житло давно не платилося... Можу я їй сказати: "Я не витрачу ані цента, щоб тобі допомогти"?
Мені дуже б хотілось отримати відповідь на останнє запитання. На цей час якась частина моєї досконалої жінки складалась аж з трьох чарівних подруг, які боролися за виживання.
– Роби те, що вважаєш правильним, – сказала Леслі. – Але не треба вводити себе в оману й думати, ніби тебе можуть покохати тільки за те, що ти платиш за житло чи купуєш їжу. Якщо хочеш бути певним, що жінка тебе кохає, то постав її в залежність від свого гаманця. Я добре знаю, про що кажу!
Я кивнув. Звідкіля їй знати? Невже в її житті були чоловіки, які пропонували їй гроші?
– Це не любов, – відповів я. – Жодна з них мене не кохає. Ми просто отримуємо задоволення одне від одного. Ми – щасливі паразити.
– Бр-рр!
– Що?
– Бр-рр: це вигук огиди. "Щасливі паразити" – божевілля якесь.
– Вибач. Я ще не знайшов рішення цієї проблеми.
– Наступного разу нікому не признавайся, що маєш гроші, – порадила вона.
– Не вийде. В такого страшенного ошуканця, як я, нічого не вийде. Дістаю з кишені записник, разом з ним на стіл вивалюються стодоларові банкноти, й жінка обурюється: "Що за фокуси, ти ж казав, ніби отримуєш соціальну допомогу!" І що тут удієш?
– Можливо, це тебе ошукують. Але будь обережним. У цьому місті, як у жодному іншому, ти можеш переконатись, як зазнають краху люди, що не вміють поводитися з грішми. – Нарешті Леслі відчинила дверцята авто. – Як ти дивишся на салат чи ще щось таке корисне? Чи поросяткові неодмінно хочеться теплої шоколадної помадки?
– Поросяткові помадки вже досить. Ми можемо поділитися листочком салати?
Вона поставила сонату Бетховена на мінімальну гучність, приготувала гору вінегрету з овочів та сиру, й ми повернулися до наших розмов. Не помітили заходу сонця, прогавили фільм, який хотіли переглянути, грали в шахи, а потім настав час прощатися.
– Щось мені ввесь час здається, наче рано-вранці в дорогу, – сказав я. – А як на твою думку: мій рівень гри вже визначився, беручи до уваги, що я програю три партії з чотирьох? Не збагну, чому я став так грати...
– Ти граєш так само добре, – підморгнула Леслі. – Це зростає моя майстерність. Одинадцятого липня ти запам'ятаєш як день, коли виграв у Леслі Перріш свою останню партію в шахи!
– Зарано смієшся, пустунко. До наступного разу я перегляну "Підступні пастки в шахах", і всі вони чигатимуть на тебе. – Непомітно для самого себе я зітхнув. – Мені вже пора рушати. Чи не підкине "Банта" мене до готелю?
– Підкине, – сказала Леслі, але навіть не підвелася з-за столу. Щоб подякувати за цей день, я взяв її руку в свою, легко і ніжно потиснув. Ми довго вдивлялися одне одному в очі й мовчали. Не помітили, як зупинився час. Сама тиша висловила те, чого ми ніколи не зважувалися передати словами.
А потім опинилися в обіймах і ніжно-ніжно поцілувалися.
Тоді я ще не розумів, що, закохуючись у Леслі Перріш, покінчив з єдиною своєю сестрою.
ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ
Прокинувся я вранці від сонячного проміння, відфільтрованого й позолоченого її волоссям, що хвилями стікало з подушок. Перше, що побачив, була її усмішка.
– Доброго ранку, Вукі, – сказала Леслі, така близька й ніжна, що я відразу не второпав, що вона каже. – Як тобі спалося?
– Гм, – промимрив я. – Боже!.. Так!.. Так, дякую, спалось мені добре! Снилося щось вельми чудесне. Наче вчора ввечері ти збиралась підкинути мене до готелю. Мені нічого іншого не залишалося, тільки поцілувати тебе, й тоді... який чудовий сон!
Уперше, хай буде благословенним цей перший раз, поруч зі мною в ліжку лежала справді близька мені жінка. Вперше в моєму житті вона була на належному їй місці. І я теж.
Я торкнувся її обличчя.
– Ще якась хвиля – й ти розчинишся в повітрі? Так? Чи проб'є годинник, чи задзеленчить телефон, я підніму трубку, й ти запитаєш, як мені спалося. Ще не телефонуй. Будь ласка. Я хочу додивитися сон.
– Дзень... – сказала Леслі тоненьким голоском, відкинула простирадло й піднесла до вуха уявну трубку. Сонячне сяйво на її усмішці, на її оголених плечах і грудях нарешті привело мене до тями.
– Дзень... Алло, це Річард? Як тобі спалося?
Вона відразу перетворилась на безневинну спокусницю – чисту і квітучу. Блискучий розум у тілі богині. Я кутиком ока спостерігав за вишуканістю її рухів, услухавсь у слова, придивлявся до блискіток в очах.
Життя з актрисою! Я ніколи не замислювався, скільки різних Леслі може вміщати вона одна, скільки буде всього, чого можна доторкнутися, що пізнати, з'явившись на сцені цієї жінки й несподівано опинившись у яскравому світлі прожектора?
– Ти... така... гарна! – промимрив я. – Чому ти ніколи не говорила, що ти така... гарна?
Телефон щез із її руки, сама невинність обернулася до мене з лукавою посмішкою в очах:
– А ти ніколи, начебто, цим і не цікавився.
– Ти, напевно, здивуєшся, але краще звикнути відразу. Бо я – коваль слів, і, хочеш не хочеш, з-під мого пера просяться поетичні рядки. Така в мене натура. Іншим я вже не стану. Ти – надзвичайна!
Вона поважно кивнула головою:
– Дуже гарно, ковалю слів. Тебе я теж уважаю надзвичайним. – Але за мить їй спадає на думку зовсім інше: – А зараз для практики спробуймо висловити те саме, але без слів.
Вмерти од щастя відразу, думав я, чи ще трохи зачекати?
Зачекати, здається, краще. Я плив на межі смерті, майже безсловесний... але не зовсім.
Я б не міг вигадати такої досконалої жінки, думалось мені, але ось вона, справжня й жива, яка так багато років переховувалась у знайомій мені панні Леслі Перріш, замаскованій під партнера в справах, під щирого друга. Не встигла ця скалка здивування вигулькнути на поверхні, як її заступив осяйний образ у сонячних променях.