– Тобто?
– Тобто вийду заміж на містера Пристойного: все життя носитиму пристойний одяг, гратиму роль господині на пристойних вечірках, приймаючи виключно пристойних гостей. На його вечірках. Я стану його здобиччю, а він – моєю. І вже невдовзі ми нарікатимемо, що наш шлюб утратив сенс, що ми не були такими близькими, як належало б. Це в той час, коли сенсу та близькості бракувало з самого початку. Я дуже високо ціную, дві речі: можливість усамітнення й здатність радіти. Але моїх схильностей, як видається, не цінував ніхто з моїх знайомих. Я почувалася чужинкою в чужій країні й вирішила, що за тубільців заміж краще не виходити. І покінчила ще з одним: з побаченнями. А зараз... ти хочеш почути таємницю?
– Хочу.
– Зараз мені найкраще з Річардом.
– A-а, – видобув я з себе. Я обняв її, вдячний за признання. Сором'язливо, однією рукою.
Леслі була унікальною постаттю в моєму житті: красива сестра, якій я вірив і якою захоплювався, з якою проводив цілі ночі за шахами, але жодної хвилини – в ліжку.
Потім я розповів їй про свою омріяну жінку та про те, як гарно прислужилася мені ця ідея. Я відчував, що Леслі не погоджується зі мною, але слухала вона уважно. Перш ніж устигла відповісти, ми разом опинилися біля каси.
У теплому вестибюлі я забрав руку і більше не торкався Леслі.
Фільм, який ми дивилися того вечора, до кінця року нам довелось переглянути ще одинадцять разів. Ішлося про велику волохату блакитнооку істоту з іншої планети, пілота космічного корабля, з яким сталась аварія. Цей пілот звався Вукі. Ми полюбили його, наче й самі були такими ж забродами з космосу, яким приємно побачити на екрані свого кумира.
Наступного разу, коли я прилетів до Лос-Анджелеса, Леслі зустріла мене в аеропорту. Щойно я вибрався з кабіни й стрибнув на землю, вона простягла мені перев'язаний стрічкою пакет.
– Я знаю, що ти не любиш дарунків, – сказала вона, – і тому ось візьми цей сувенір.
– Я ніколи не дарую тобі нічого, – замість привітання прохрипів я. – Це свого роду подарунок від мене: я ніколи нічого тобі не даруватиму. Навіщо ж?..
– Ти розгорни, – попрохала вона.
– Гаразд, один тільки раз, востаннє, але...
– Розгорни, – нетерпляче повторила вона.
То була маска Вукі, виготовлена з латексу та хутра. Маска повністю закривала голову та плечі, в ній були дірки для очей і напівроззявлена паща – досконала подобизна нашого кіногероя. Я вигукнув:
– Леслі!.. Маска мені сподобалася.
– Тепер ти залоскочеш усіх своїх подружок. Надінь маску.
– Хочеш, щоб я тут, в аеропорту, на людях...
– Ну ж бо, надінь! Дня мене. Надінь, будь ласка.
Своїми чарами вона розтопила кригу. Я надів маску, аби догодити їй, кілька разів проревів, як справжній Вукі, й вона сміялась аж до сліз. Під маскою я теж сміявся, ловлячи себе на думці, якою дорогою стала для мене Леслі.
– Ходімо, Вукі, – сказала вона, втираючи сльози, й ненароком ухопила мене за руку. – Ми можемо спізнитися.
Дотримуючи обіцянки, вона повезла мене з аеропорту до студії кінокомпанії "Метро Голдвін Маєр", де того дня закінчувала зніматись у телефільмі. Поки ми їхали, я помічав, як люди з острахом глипають на мене, тож зняв маску.
Для тих, хто ніколи не бував на знімальному майданчику, це все одно, що отримати запрошення на супутник Хаос, який обертається навколо планети Останній Термін. Кабелі, кронштейни, крани, камери, візки, платформи, драбинки, підвісні ходи, прожектори... стеля настільки щільно інкрустована величезними прожекторами, що, можу закластися, ледь витримувала навантаження. Й усюди снували люди, борсалися з апаратурою, регулювали її, стриміли вгорі на обладнанні, чекаючи наступного дзвінка, спалаху світла.
Леслі з'явилася зі своєї гримерної в сукні золотавого кольору, наче зшитій з металевих пластинок, і так легко прослизнула до мене повз усі кабелі та пастки, підступно розкидані по підлозі, наче то були лише візерунки на килимі.
– Тобі звідси все видно?
– Авжеж. – Мені було ніяково під поглядами робітників студії, що не зводили з неї очей. Вона ж зовсім не звертала на них уваги. Я знервовано переступав з ноги на ногу, наче кінь з неосяжних прерій, що потрапив у тропічні джунглі. Леслі почувалася як удома. Мені здалось, температура піднялася на сотню градусів. А Леслі залишалася незворушною й осяйною.
– Невже це тобі посильно? Як ти входиш у роль, коли навколо стільки очей? Мені завжди здавалося, що це дуже індивідуальна робота.
– Обережно! Дайте пройти! – Двоє робітників поспіхом тягли декорацію з деревами, і якби Леслі не торкнулася мого плеча, шоб я відступив на крок, я, напевно, провалився б крізь намальовану на полотні вулицю.
Леслі поглянула на мене, обвела поглядом те, що в моїх очах було хаосом.
– Доведеться зачекати, поки вони влаштовуватимуть обладнання, – сказала вона. – Я сподіваюся, ти не нудьгуватимеш.
– Щоб я нудьгував? Та я в захопленні! А ти така ж спокійна, як завжди. Невже не нервуєш?
Електрик з помосту над нами поглянув униз і гукнув комусь під дахом павільйону:
– Джордже, сьогодні уже добре видно пагорби! Вони чудові! О, привіт, міс Перріш. У вас там, унизу, все гаразд?
Леслі підвела голову й притисла виріз сукні до грудей.
– Егей, хлопці, не витріщайтеся, – засміялася вона. – Вам більше нічого робити?
Електрик підморгнув мені й похитав головою:
– Винагорода за роботу!
Леслі й далі розмовляла зі мною, наче нічого й не трапилося:
– Продюсер нервує. Ми відстаємо від графіка на півтора дня. Щоб надолужити час, напевно доведеться працювати до пізньої ночі. Якщо втомишся, а мені буде ніколи, їдь до готелю, а я зателефоную, якщо звільнюся не надто пізно.
– Навряд чи втомлюсь. Якщо тобі треба все повторити, не маєш зараз права гаяти час зі мною...
Вона всміхнулася:
– Не турбуйсь. Я вже повинна йти. Розважайся.
Чолов'яга біля камери вигукнув:
– Перша група! На свої місця, будь ласка!
Чому вона зовсім не хвилюється за власну роль? Мені ледве щастить запам'ятовувати те, що я пишу сам. Чому ж не хвилюється вона? Адже їй стільки всього доводиться тримати в голові.
Почалося знімання. Один епізод, ще один, потім ще. Леслі жодного разу не підгледіла до сценарію. Спостерігаючи за нею на майданчику, я почувався таким собі дружнім привидом. Вона не вгавила жодної репліки.