Більшість літаків мені подобаються, але з деякими просто неможливо подружитися.
Приземлився, залив пальне, перевірив гальма – і швиденько в небо. Якомога швидше. Тривалий переліт – і знову прилади показують: щось там за гігантським пропелером негаразд із двигуном. Жодна запчастина для літака не коштує менше ста доларів, а ті деталі, що ламаються, наче сірнички, коштують тисячі.
Шасі мого прудкого літака пропливли на висоті кілька футів над злітною смугою летовища в Мідленді, штат Техас, і торкнулися землі. В ту ж мить лопнула ліва шина, й аероплан вивернуло до краю смуги: ще мить – і він опиниться на грунті.
Ніколи. Літак ще не втратив швидкості, і я до кінця витиснув газ, тож примусив його знову піднятися в повітря.
Вибір неправильний. Швидкість недостатня для польоту.
На кілька секунд літак задер носа, але на більше його не вистачило. Під нами промерехтіли плями полину, колеса знову торкнулися землі, ліве шасі зламалось, величезний пропелер урізався в землю, заревів і застогнав двигун, щось вибухнуло в нього всередині.
Майже звичний стан, коли час наче сповільнюється. І гляньте-но, хто з нами! Мій спостерігач зі своїми нотатками й олівцем. Як справи, хлопче, скільки ж днів ми не бачилися?
Патякає зі спостерігачем, а в цей час аероплан розвалюється на друзки. Такого бездарного пілота мені ще не доводилося бачити.
Я достеменно знав, що аварії "мустангів" трапляються далеко не щодня. Ці машини такі великі, швидкі й смертельні, що прориваються через усі перешкоди й несподівано вибухають, викидаючи в повітря красивий феєрверк жовтого, оранжевого й чорного кольорів, розкидаючи дрібні уламки на півмилі довкола епіцентра вибуху. Самі пілоти не встигають цього помітити.
Зі швидкістю вісімдесят миль на годину я нісся назустріч зіткненню... з пофарбованим у жовто-білі квадрати дизельним генератором посеред пустища, що стояв на місці, як вважалось, убезпеченому від аварій великих швидкісних літаків. І, очевидно, вважалося помилково.
Ще кілька поштовхів, – одпало ще одне шасі, щезла десь половина правого крила: на мене насувалася й на очах зростала жовто-біла споруда генератора.
Чому я досі не залишив свого тіла? В усіх книжках розповідають...
Коли відбулося зіткнення, лямки врізалися в плечі, світ проваливсь у морок.
Кілька секунд я не бачив нічого. Болю не відчував.
Тихо тут у них на небі, подумав я, випростуючись і хитаючи головою.
Зовсім ніякого болю. Спокійне, ледь чутне сичання... Що тут, на небі, може сичати, Річарде?
Я розплющив очі, й виявилося, що "небо" має достеменно такий самий вигляд, як ущент зруйнована споруда дизельного генератора, зім'ята рештками дуже великого літака.
Сприймає навколишній світ з меткістю ропухи.
Хвилиночку! Невже... це не небо? Я не загинув?!
Сиджу всередині того, що лишилося від кабіни, а літак і досі не вибухнув! Ось зараз це й трапиться! Ще дві секунди, а я тут наче в пастці... Я не загицу від вибуху, я загину в полум'ї?!
А ще за десять секунд я щодуху біг на відстані двохсот ярдів од диму й уламків того, що недавно було красивим аеропланом, якщо не надто надійним, дешевим чи приємним у роботі. Я простятся на землі обличчям донизу. Так це роблять льотчики у фільмах за мить до того, як вибух повністю закриє екран. Обличчям донизу, руками прикрив голову, чекаю вибуху.
Здатний пересуватися з неабиякою швидкістю, коли нарешті усвідомить серйозність ситуації.
Минуло півхвилини. Нічого не відбулося. Ще півхвилини.
Я підвів голову й роззирнувсь.
Потім підвівся, сяк-так обтрусив із себе пісок і травинки. Без жодної на те причини в голові задзвеніла давно забута мелодія. Але я майже не зважив на все те. Намагався зберігати безтурботність.
Щасливчик. Ніколи не доводилося чути, щоб 51-а модель не вибухнула, мов бочка з порохом. І ось він, цей виняток, що лежить в уламках, а я ще донедавна керував ним. Тепер доведеться засісти за паперову роботу, здавати рапорти... Мине ще не одна година, перш ніж я гайну звідси на захід. Мелодія не втихала.
Шок позначився на його поведінці не надто сильно. Четвірка з плюсом за витримку. Звісно, коли вже по всьому.
Вислухавши похвальні слова й насвистуючи причіпливу мелодію, я повернувся до залишків "Мустанга", розшукав торбу з одягом, набір для гоління й відклав їх у безпечне місце.
Нічого не скажеш – міцна кабіна.
Аякже! Аероплан не вибухнув, бо, коли ми приземлялися, пальне вже було майже скінчилося.
Десь у цей час спостерігач розчинився, похитуючи головою, а в полі зору з'явились пожежні машини. Пожежники, здавалося, не дуже прислухались до моїх пояснень щодо відсутності палива й про всяк випадок утопили рештки літака в піні.
Мене непокоїли радіоприлади, які залишилися в кабіні неушкодженими і цінувались на вагу золота.
– Будь ласка, хлопці, постарайтеся не залити піною кабіну. Радіоприлади...
Надто пізно. Щоб запобігти виникненню пожежі, вони наповнили кабіну по вінця піною.
Що ж тепер, у відчаї думав я. Що ж тепер? Що ж тепер? Що ж тепер?
Я прочвалав милю до аеропорту, придбав квиток на найближчий рейс, склав якомога лаконічніший рапорт, дав вказівки, куди відтранспортувати рештки впертої машини.
У цю хвилю в ангарі, записуючи адресу, я пригадав слова пісні, яка невпинно й настирливо звучала в голові, починаючи з моменту аварії.
Ш-бум, ш-бум... і ще всілякі я-та-та, я-та-та.
Чому я мугикаю цю мелодію? Дивно. Через двадцять років. Чому саме зараз?
А пісні геть байдуже. Знай своєї: життя могло б стати сном, ш-бум, якби з собою взяв тебе у рай, ш-бум...
Ось що воно за пісня! Це наспівував привид "Мустанга".
Стати сном могло б життя, мій любий...
Звичайно, життя – це сон, ти, бляшана відьмо! І тобі справді ледь не пощастило забрати мене на небеса! Ш-бум, ти, розбите корито!
Чи має якесь значення всілякий непотріб, що бринить у голові? Цей літак, він же ніколи не сприймав мене всерйоз. Я спостерігав зі свого місця біля ілюмінатора, як мій літак пронісся над смужкою полину й знявсь у повітря.
Просякнуті піною рештки "Мустанга" вже повантажили на машину; кран підіймав одірвані секції крил.
Ти хотів, аероплане, зіграти в смертельну гру? Тобі подобалося, коли в кожному польоті щось виходить з ладу, тобі подобалися суперечки зі мною?