Садом, нечутно ступаючи оксамитовими лапками, простувала велика біла кицька; вона біліла, наче сніг, поміж високими травами, які ледь чутно шаруділи за нею, і час до часу смутно й тужно не то нявчала, не то квилила; той нявкіт нагадував туркотіння голуба або ж вимогливий плач сонної дитини. Кицька перестрибнула через паркан і за мить з'явилася ліворуч, біля підніжжя греблі, яка, ніби руїни татарського земляного валу, тягнулася від панського маєтку до села; потім видряпалася на насип греблі й, тихо, жалібно нявкаючи, сіла на березі ставка, наче милуючись собою у матово-сріблястому плесі. Широколиста ряска заткала всю поверхню ставка зеленим прозірчастим мереживом, поміж вічками мережива барвистими вогниками палахкотіли в блакитному місячному сяйві білі та жовті водяні лілії.
Ось маленька закохана нічна мандрівниця м'яко потягнулася усіма лапами і тихенько рушила вздовж стіни високого блискучого очерету, повз водяні лілії, повз човна, який важко зітхав на своєму ланцюгу; повз заснулого лебедя убік дрімучого лісу, що парував, залитий місячним світлом, і здавався відшліфованим до блиску муром. У вологих від іскристої роси чагарях, якими поросли береги ставка і ріки, заливалися солов'ї, а один соловейко враз захлипав зовсім близько, у саду, — так солодко, так зворушливо, аж серце замліло. Крислаті яблуні й груші густим темним листом приглушували ясне місячне сяйво, під їхніми кронами виблискувала кожна травинка, мерехтіла магічними вогниками кожна квітка. Досить було ніжному леготові прошелестіти садом, місячне сяйво розливалося струмочками понад моріжком, захлюпувало рідким сріблом усипані жорствою стежки, хащі малини під моїм вікном; спалахували полум'ям червоні маки; гарбузи на зелених грядках враз оберталися золотими кулями; цебер з водою ніби повнився сріблом; бузок, усіяний світлячками, скидався у вогкому серпанку на палаючий кущ Мойсея, а рої комашок над ним — на іскорки від полум'я. Обвита жимолостю альтанка, наповнена місячним світлом і ніби підсвічена зсередини, нагадувала каплицю посеред саду, де горить лампадка. Дурманні пахощі бузку й чебрецю здіймалися від землі, а легкий вітерець інколи доносив з лугів духмян свіжоскошеного сіна.
Уся природа тихо сутеніла в непорочному світлі місячної ночі й наче змагалася, хто ж гарніше зуміє вирізнитися. Монотонно жебоніла вода, вітерець час до часу стріпував листям дерев, хлипали солов'ї, сюрчали в травах коники-стрибунці, десь шкреблася жабка-ропуха, у підвіконні, на якому я лежав грудьми, невтомно шарудів шашіль, а над моєю головою цвіркотали у своєму священному гніздечку ластівки. І ось зазвучала місячна ніч, світло, пахощі й мелодія злилися воєдино: господиня маєтку грала "Місячну сонату". Мені стало так дивовижно затишно на душі. Коли вона закінчила грати, враз притихли дерева і замовкли соловейки, тільки шашіль настирливо шарудів собі й далі.
Навкруги запанувала сувора непорушність, глибока тиша огорнула неозорі простори, аж доки зірвався рвучкий свіжий вітер і доніс до мене поодинокі акорди тужної пісні.
То співали женці, які, користаючи з прохолодної світлої ночі, жали збіжжя. Я виразно бачив їх при світлі місяця; вони, наче мурашки, роїлися на жовтому лані.
Усе стихло, заснуло, тільки чоловік у своїх злиднях не спить, кривавим потом виборює право на трагічно-сміхотворне існування, до якого палко прагне і яке так само палко ненавидить. Усі його думки спрямовані на те, як прожити день від сірого світання до глибокої ночі. Його серце судомно стискається, а бідолашну голову лихоманить від тривожних думок, коли він бачить загрозу своєму буттю, коли бачить, як укорочується, окрадається те, що він цінує понад усе, у чому вбачає насолоду, і навіть уві сні його мозок напружено працює на завтрашній день, і на післязавтрашній, і ще далі; навіть уві сні не дають йому спокою картини його мізерного буття. Усе його єство повниться одвічним неспокоєм, як утвердити й оборонити себе; він будує, творить для вічності, чи то розкраюючи на скиби пухку землю, яка, єдина, годує його, чи то спрямовуючи своє вутле суденце через хвилі житейського моря, чи то спостерігаючи за круговертю зірок, чи то з дитячою старанністю укладаючи письмена про долю та минувшину свого роду — він вчиться, осмислює, планує і винаходить лише для того, щоб не дати розлетітися на друзки бідолашній машині — власному життю; усі його найліпші помисли водно працюють на те, як добути шматок хліба. Жити — ось чого він прагне понад усе, жити і мати поживу для нужденної лампадки, яка щомиті може згаснути навіки.
А звідси і його страх продовжити своє життя в наступних поколіннях, яким він заповість свої радощі, а ті не успадкують нічого іншого, окрім його болю, його труднощів, його страждань. Як він їх любить, отих нащадків, як оберігає, і плекає, і виховує, ніби сподівається потроїти, подесятерити своє кохане я!
Не менш винахідливим є чоловік у прагненні подовжити своє буття і використати його на власний розсуд, невтомно й нещадно загрожуючи і піддаючи небезпеці життя інших, руйнуючи його задля забезпечення свого існування. Він обманює, краде, грабує, убиває, незважаючи ні на що; вибудовує глобальні, божевільні теорії, щоб безкарно задовольнити власне самолюбство, хай навіть на шкоду братам та сестрам по крові. Без тіні сумніву підкорює собі тварин чи людей з іншим кольором шкіри, іншою мовою, тільки б жити коштом живих.
Вічна кривава війна — нині тиха, від печі до печі, від трапези до трапези, а завтра — гамірлива, з брязкотом зброї на полях битв та на океанах, і завжди під незмінними священними, фальшивими стягами й гаслами — без милосердя, без кінця і краю...
І все ж, якщо ти готовий до терпкого, священного зречення, твоїм єдиним щастям залишатиметься таке властиве нам, людям, прагнення надійного миру, спокою, тиші, сновидінь без жахіть, без смерті... Чому ми все ж так боїмося смерті, яка позбавляє усіх сумнівів, позбавляє болю? Чому лампадка в наших грудях так сполохано блимає, коли над її полум'ям війне крижаний подих тліну? Як ми хапаємося за наші спомини, як хочемо йодовжити життя у нас самих! Не споминати, не думати, не мріяти! Усвідомлення цього наганяє розпучливий страх на людську істоту; глибокий, невиліковний жах огортає її німотними ночами.