— Так-так, — з посмішкою сказав я. — Маєте якісь пропозиції?
— А, ось і ви! — вигукнув Кленсі, палаючи благородним обуренням. — Я шукав вас повсюди. Де вона?
Я ввійшов і повів очима по крамниці. Непоганий інтер'єрчик! Гарні меблі, м'яке світло, скрізь дзеркала. Килими, що глушать звук ходи. У нішах, розташованих по всій залі, — манекени людського зросту. На них зразки білизни, вечірніх суконь, купальних костюмів. Але Майри ніде не видно.
Я обернувся до Кленсі.
— Про кого ви спитали? — мовив я. — Мені здається, ви знервовані. Живіть спокійніше, не нервуйтеся через дрібниці. Зверніть увагу, приміром, на отих жінок. Хіба вони не примушують битися швидше ваше серце?
— Не треба мене дурити! — люто крикнув Кленсі. — Вона зайшла сюди! Потім тут з'явилися ви. Чи ви мене за ідіота маєте?
— Весь час ви кажете "вона", "вона". Хто "вона"? Про кого йдеться?
— Про Майру Шамвей, ясна річ! — відповів Кленсі, стискаючи кулаки. — Начувайтеся, Мілане, її розшукують за вбивство!
— Розумію, розумію. Але до чого тут я? Випадково заходжу до крамниці — і раптом… Хочу й сам попередити вас, Кленсі: моя газета не терпітиме брутального поводження зі мною.
Мої слова справили належне враження. Кленсі переніс гнів на своїх нишпорок.
— Чого ви стовбичите там, як опудала? Шукайте її, хай вам чорт! Обдивіться кожен закапелок! Вона зайшла сюди, і ви повинні її знайти!
До нього підтюпцем підбіг переляканий завідувач.
— Нізащо! — прошепелявив він. — Я не дозволю нічого подібного! Наші клієнтки не пробачать нам такого приниження! Майте совість! Ви чуєте?
— Зажди! — кинув Кленсі агентові. Тоді звернувся до завідувача: — Чого ви від мене хочете? Я виконую свій обов'язок! П'ять хвилин тому сюди увійшла блондинка. Де вона?
Завідувач у розпачі змахнув руками.
— Я бачив, як вона заходила до котроїсь із цих кабін, — він показав пальцем на найближчі ніші. — Бог знає, яким дивом вона зникла!
— Ми повинні її знайти, — процідив Кленсі. — Пошліть одну з ваших продавщиць, нехай усі жінки вийдуть з кабін.
— Та ви що — здуріли? — сердито вигукнув я. — Навіть такий недотепа, як ви, має тямити, що жінки можуть бути роздягнені!
— Вас не питають! — Кленсі почервонів. — Я мушу знайти ту дівицю. І я знайду її, навіть якщо це буде моя остання справа.
— Ця справа таки буде остання, якщо ви примусите поважних дам робити стриптиз. Ви хоч знаєте, що місіс Саммерс — теж клієнтка цієї крамниці?
— Та замовкніть ви! — загорлав Кленсі, аж на виду змінившись. Залякати його не вдалося. — Ви хочете, щоб вона від нас вислизнула, еге ж? Так от, вона від нас не вислизне!
Я знизав плечима.
— Хочу… не хочу… Шуруйте. А я через тиждень вип'ю з приводу вашого звільнення.
Кленсі повернувся до завідувача.
— Примусьте всіх вийти! Вбивця ховається там!
Завідувач усе ще вагався. Проте зрештою мусив скоритись. Він шепнув щось двом продавщицям, і вони стали ходити від кабіни до кабіни.
За кілька хвилин перед Кленсі вишикувалося сім обурених напіводягнених жінок. Майри серед них не було.
Кленсі дивився на них з нестямним виглядом. Я тим часом придивлявся до манекенів. Одна з фігур була навдивовижу схожа на Майру. Я втупив у неї очі й дістав у відповідь жалібний погляд.
На Майрі була прегарна сукня, шарф і капелюшок, що приховував обличчя. Тільки уважно придивившись, можна було відрізнити її від манекенів.
— Відійди, — прошепотіла Майра. — Не дивись на мене.
— Не можу відвести очей, — тихенько відповів я. — У тебе такий чудовий вигляд… Ти не боїшся, люба?
— Ще й як… Прошу тебе, відійди.
Тут до мене підступила продавщиця.
— Доброго дня, — сказала вона.
Я подивився на неї з цікавістю. Вона була руда. Мені подобаються руденькі, особливо коли очі в них зелені, а форми досить виразні, як у цієї. Я відповів на привітання й трохи підняв капелюха.
— Якщо ви хочете купити цю сукню, — усміхаючись мовила руда, — я радо вам допоможу.
З побіжного погляду на Кленсі я зрозумів, що інспектор і досі вгамовує розлючених клієнток.
— Та майнула була така думка, — обережно відповів я. — Тільки не маю кого загорнути в цю упаковку.
— Через це не варто засмучуватись, — сказала продавщиця, підходячи ближче. — Набагато гірше, коли дівчат більше, ніж суконь.
— Не поділяю вашого погляду. Я великий любитель усього природного. — Руденька подобалася мені дедалі більше. — Може, нам зустрітися найближчим часом? — запропонував я самовпевнено.
— Вашу пропозицію розглянемо пізніше. А зараз займемося сукнею. Як ви гадаєте, мені вона личитиме? Вона така нарядна!
— Я не певен, що хочу бачити вас надміру вдягненою. Радше навпаки.
— Мені не подобаються такі розмови, коли я на роботі.
— Тоді зустрінемося десь-інде, де нам не заважатиме ваша професійна вразливість.
— Хочете, я приміряю цю сукню на себе? — наполягала вона. — Вона мені дуже до вподоби.
— Колись іншим разом, — відповів я, починаючи непокоїтись, що надто метка продавщиця доторкнеться до Майри.
— Вона така гарна! — з жалем промовила вона й раптом простягла руку до сукні.
Я нервово схопив її руку і, повернувши долонею догори, квапливо запропонував:
— Дозвольте подивитися на ваші лінії. Свого часу я цікавився хіромантією.
— Якщо ви не заберете нічого, крім руки, то будь ласка. — Руда кокетно всміхнулася мені. Одначе очі її весь час косували на Майру, і в погляді раз у раз спалахувала тривога.
— Подивіться, у цього манекена майже людський вигляд!
— Еге ж, — погодився я і поплескав Майру по стегну. — Чого тільки не роблять тепер з пап'є-маше!
Я й далі тримав продавщицю за руку, і мало-помалу вона заспокоїлась.
Краєчком ока я помітив, що Майра ворухнулася. Не міняючи положення, вона піднялася над підлогою сантиметрів на тридцять. На лобі в мене виступили краплі холодного поту.
Продавщиця стояла тепер спиною до Майри і нічого не помічала. Я поклав руку на Майрине плече й опустив її на підставку.
— Ви справді можете читати по лініях руки? — і далі кокетувала руденька.
— Так… — Я не спускав з ока Майру й дав волю язику молоти що завгодно. — Хоча досі я читав тільки минуле. Але через тиждень я, може, розкажу й про майбутнє. Атож, про майбутнє…
Я на секунду відпустив Майру. Вона знову піднялась у повітря, і мені довелося поспіхом повертати її на місце.