Любить всім корисним бути.
Мудру раду може дати,
Не старий, хоч бородатий.
Ой, багато в нього варті
Приповідки всякі й жарти!
Рідко губиться у мові,
Слово-бо напоготові.
Так живе Хлопчак веселий
У старій своїй оселі.
Фарб не знаю де й узяти,
Хоч приблизно змалювати:
Це Хлопчак, це прадід мій!
Чи є ще в кого такий?
Шкода — вірш кінчаю я.
Ща, Ю, Я.
Гості заплескали в долоні. Мій друг Геннінг прошепотів:
— Добре втнув, Хлопчак!
— Чудесно! Як з натури змальовано! — вигукнула пані Зінгер. І всі дуже хвалили мого вірша.
Тільки прадідусь похитав головою.
— Ти, Хлопчак, перехвалив мене, — сказав він. — Та коли це вже день народження, то нехай. А взагалі вірш дуже гарний!
І знову гості хтозна й чого засміялися. Потім читання віршів скінчилося. Наші моряки зітхнули з видимою полегкістю. Бо вірші — це не на їхній смак. Вони слухали тільки з чемності, а справжнє зацікавлення виявили до єдиної "Норовливої яхти". А тепер вони за маринованими оселедцями та гарячим грогом відпочили від трудів слухання й навіть поскидали куртки, бо в кімнаті стало надто тепло. Мого друга Геннінга й мене о дев'ятій годині відіслали додому. Правда, ми копилили губи й говорили про несправедливість та нерозуміння. Але все марно. Горішня бабуся сама простежила, щоб ми пішли.
Отож я взяв матроську торбу, в яку були запхані мої речі, надів плетену шапку, зимову куртку й покинув прадідусів дім.
Прадідусь вийшов аж до дверей, щоб попрощатися зі мною. Я підніс праву руку до шапочки й сказав:
— Дозвольте відбути, пане капітан!
— Шкода, — сказав прадідусь. — Шкода, що ти відпливаєш! Але ж ти часом приходитимеш провідати мене?
— Аякже, прадідусю! Я просто не знаю, що робитиму без вас!
— Учись і грайся! Бо життя коротке!
Прадідусь підніс на прощання руку до кашкета, примружив око, повернувся й пішов у дім.
А я зі своєю морською торбою помандрував нічними вулицями до батьківського дому.