Тоді я вирішив хоча й перекласти вірша, але зробити з нього новий, тобто вірш, заримований по-німецькому. Я вже не пробував заримувати число п'ять із словом голуб, а заримував його зі словом біжать.
Коли прадідусь вернувся до рибальської комори, обидві сторони дошки були списані, а німецький переклад готовий.
— Ну що, Хлопчак, — спитав прадідусь, — упорався?
— Є переклад "Старого дивака", прадідусю!
— Удався?
— Сподіваюсь!
— Ну читай! Мені не терпиться почути.
Я взяв дошку й прочитав вірша спочатку по-фризькому. Потім перевернув її і прочитав німецький переклад:
Старий дивак
В нас жив на острові колись
Кумедний чоловік.
Усе на світі, що не є,
Він рахувати звик.
Один, два, три, чотири, п'ять —
Жаб, горобців, жуків.
Бички по вулиці біжать —
Рахує він бичків.
Квітки на лузі рахував,
Траву і все, що міг.
Надвечір стомлювався так,
Що ледь не падав з ніг.
Спитаєш ти мене, чому
Поводився він так?
Ну що ж, тобі я відповім:
Він просто був дивак.
— Гм… — гмукнув прадідусь замислено. Потім узяв дошку з моєї руки, подивився на той бік, де був написаний фризький вірш, перевернув, трохи почитав німецький переклад і знову гмукнув: — Гм…
— Тобі не подобається мій переклад?
— Та ні, подобається! Але по-фризькому вірш, відверто кажучи, звучить краще.
— Таж мій вірш — тільки переклад!
— Звичайно, Хлопчак, звичайно. Але ти надто полегшив собі працю!
— Чого це?
— Ну от глянь. По-фризькому сказано: "Був колись на острові чоловік, то він увесь час рахував, і люди дивувалися, що він весь час стоїть на довгій вулиці й рахує". А ти кажеш просто: "Жив-був колись на острові кумедний чоловік. Усе на світі, що не є, він рахувати звик". Це не так гарно, не так образно, як у фризькому вірші. Перекладати, Хлопчак, це означає ніби перевозити щось із мови в мову, немов на поромі. Але дорогою треба по змозі менше губити того вантажу, що ти перевозиш. А ти таки загубив дещо!
— Так я ж уперше зроду перекладав! Хіба ж я знав, що треба щось перевозити, як на поромі?
— Правда, Хлопчак, це багато виправдовує.
Поки ми так розмовляли, внизу рипнули двері, і ми почули голос дядька Яспера: "Йдіть уже їсти!"
— Ой господи! — сказав прадідусь. — Я ж мав покликати тебе їсти. Я зовсім забув!
Двері рипнули знову, а потім грюкнули, зачиняючись. Чути було, що дядько Яспер сердився на нас із прадідусем. Бо для нього не було в світі нічого важливішого за їжу. Він не міг зрозуміти, що є речі, цікавіші за мариновані оселедці, смажену камбалу чи пампушки з сиропом.
Коли ми в шапках і шарфах вийшли на вулицю, прадідусь сказав, що горішня бабуся питала в нього рими.
— Невже вона справді віршує?
— Хто може знати! Від жінок можна сподіватися чого завгодно.
— Твоя правда, Хлопчак! — пробурчав прадідусь, і ми ввійшли в дім.
Їжа була така, як щодня, нічого надзвичайного. Зелена капуста із салом.
По обіді прадідусь ліг поспати, а наші моряки знову подалися до гавані — розвантажувати далі катер.
Я теж хотів іти до гавані, але бабуся сказала, щоб я лишався дома й допомагав їй готуватись до дня народження.
— А в кого буде день народження, бабусю?
— У твого прадіда! Завтра йому вісімдесят п'ять років. Тобі годилось би знати!
— Так він же й слова мені про це не казав!
— Ще б пак! Він не визнає днів народження. І все лягає на мої руки! Диво, що він хоч сьогодні прийшов обговорювати найголовніше.
"То ось чого він сьогодні вранці був удома!" — подумав я.
— Сходи до пекаря Люрса і спитай, коли будуть готові торти. Та забіжи до Пая Сливки, купи соди, цукру, родзинок і яєць, а ще…
Бабусиним дорученням не було кінця. Я пішов до пекаря Люрса, щоб спитати за торти, купив що треба в Пая Сливки, а потім запросив гостей. Насамперед зайшов до Президента, пана Зінгера, й запросив його самого, його дочку Хельгу і свого приятеля Геннінга. Потім пішов додому і крізь вікно гукнув сестричкам Аннекен та Йоганнекен, щоб тато й мама завтра прийшли до горішньої бабусі. Сестричкам я пообіцяв принести після святкового обіду печива й торта. І нарешті подався в Долішнє селище — запросити долішню бабусю.
Впоравши все це, я пройшовся до гавані й побачив там Джонні-Свистуна. Він стояв на причалі коло нашого катера, і я дозволив йому спуститись разом зі мною на наше судно. Ми взяли в камбузі морських сухарів, повалялись на койках, а врешті сіли в шлюпку, щойно полагоджену й наново пофарбовану.
— Диви, — сказав мені Джонні, — на дошках щось написане!
— Де? — збентежено спитав я.
— А он на носі!
І справді — на дошці спереду хтось написав щось олівцем. Прочитати було важко, бо дошки помащено смолою. Але раптом я збентежено розібрав слова з нашого вірша про маленьку мишку. Ми з Джонні почали гарячкове шукати інших списаних дощок і мало-помалу знайшли рядки трохи не з усіх наших віршів. Та вони були замазані смолою, і прочитати пощастило тільки уривки!
— Ах ви ж пірати! — гукнув я розлючено. Виліз із шлюпки й побіг до дядька Гаррі, що порався коло вантажної стріли.
— Ви забрали наші вірші на дошки для шлюпки! — закричав я. — Негідники! Ось я прадідусеві скажу!
— Та не гарячкуй, — засміявся дядько Гаррі. — Нам бабуся дозволила.
— Як вона могла! — закричав я ще нестямніше.
Дядько Гаррі знов засміявся, ввімкнув мотор кран-балки й підняв із трюму два лантухи борошна. Потім гукнув:
— Вона сказала, що посписувала всі вірші!
І знов заторохкотів мотор, а мені стало соромно, що я так розкричався. Знічений, вернувся я на причал і сказав Джонні-Свистунові, що не маю більше часу гратися з ним. Тоді побіг до долішньої бабусі, трохи дозволив їй побалувати себе кавою з кексом і розповів про шлюпку та про вірші.
Долішня бабуся спитала, що то були за вірші і чи ми часом не складали віршів у неї в мансарді.
Я признався, що ми написали два вірші на дошках з розібраного ліжка, але на внутрішньому боці. На щастя, вона тільки засміялась, а зовсім не розсердилась. Це заспокоїло мене, і незабаром я, посвистуючи, вернувся в Горішнє селище.
Горішня бабуся сиділа у кухні й перев'язувала якісь списані аркушики червоною стьожкою. Та, вгледівши мене, прикрила їх хусткою й сказала:
— Чого ти нишпориш тут по кухні! Йди в комору до прадіда. Він казав, щоб я прислала тебе до нього! Ну, чого стоїш?