— Слово честі! — сказали прадідусь і я. А тоді ми розгорнеш декотрі дудочки й прочитали вірші.
На першому папірці почерком долішньої бабусі було написано:
"Цього вірша, склав Якоб коли я в ранці на нього сердилась за те що напився грогу".
А нижче почерком долішнього дідуся:
Часом серце, люба Анно,
Нам турбота тисне зрана.
Треба, щоб її забути,
Грогу доброго хильнути,
І збагне людина вмить,
Як їй буть і що робить.
Твій Якоб
— Гарний віршик, Якобе, — похвалив прадідусь. — Але мораль небезпечна.
— Знаю, — зітхнув долішній дідусь. — Та Анна завжди каже, що краще випити трохи грогу й бути милим, ніж завжди тверезим і злим!
Я тим часом розгорнув другу дудочку. Долішня бабуся надряпала там угорі: "Це склав, Якоб коли я сварила його за розлиту каву".
Дідусів вірш був такий:
Часто, люба, роблять люди
Необачні вчинки всюди.
Гнів хай ті лиш викликають,
Що зі злості виникають.
Я ж зробив це ненароком —
Тож поглянь ласкавим оком.
— Чу-до-во, Якобе! — сказав прадідусь. — Добрий вірш і добра мораль!
— Ш-ш! — вигукнув я раптом. — Я щось чую!
І справді — зі сходів почулась хода. Ми тремтячими руками повкидали дудочки в вазу, і, поки хтось наближався до дверей через сіни, долішній дідусь хутенько відніс вазу назад на жардиньєрку.
Коли долішня бабуся зі своїми кросенцями ввійшла до Пташиної кімнати, на столі лежала тільки одна рожева стьожечка. Але бабуся начебто не помітила її. Я спритно схопив стьожечку й нишком сховав її в кишеню.
— Якобе, — сказала бабуся, — ляж зараз поспи! Ти ж сьогодні встав о четвертій!
— Так, Анно, зараз ляжу.
Він хутенько допив свій грог і вийшов, моргнувши нам через плече.
— Доброго сну, — сказали ми.
Долішня бабуся сіла в крісло-гойдалку біля вікна — видно, хотіла погомоніти з нами. Але я помітив, що прадідусь примружив очі й випнув нижню губу.
Тому я сказав:
— Ох, який цікавий той "Альбом з історії Німеччини", бабусю! Ми його вже до половини перегорнули!
— Тільки до половини? А що ж ви робили нагорі цілий ранок?
— Розмовляли, Анно, — пояснив прадідусь. — Коли читаєш і дивишся малюнки, зринає багато думок. А що, Хлопчак, коли ми підемо передивимось і другу половину?
— Так, так, прадідусю! — вигукнув я зраділо. (Насправді я радів не альбомові, а віршуванню.)
Ми знов виманили в долішньої бабусі дозвіл піти на горище й скоро, як уранці, всілись під скісною стіною з брусів і цегли. Але цього разу ми не розказували оповідок, а віршували.
У прадідуся виникла одна химерна думка. Він лукаво підморгнув мені й сказав:
— Давай спробуємо довести, що поет — це творець! Зробімо з нічого щось!
— А як же ми це зробимо?
— А так, що надамо значення словам, які нічого не означають! Наприклад, візьмімо слова "ніякий" і "ніхто" й удаваймо, ніби так звуть двох живих людей.
— О, як цікаво!
— По-моєму, теж. Ти вже щось придумав?
— Придумав заголовок: "Королівство Ніде"!
— Чудово! То зразу й починай!
— Але ж тут нема дошки!
— Лишенько! Кепські справи. Але ж диви, он лежить ціла купа дощок!
— Так то ж дошки з ліжка!
— Ну то й що? Напишемо на верхньому боці. Його так чи так прикриють матрацом! Подай-но дошку й мені! Я складу вірша зі словами "десь так".
Тоді я переклав "Альбом з історії Німеччини" на стару гасову пічку, подав верхню дошку прадідусеві, собі взяв другу, відійшов у інший куток горища й сів там на санчата. Того дня нам віршувалося дуже добре. Хоча віршування тривало й довгенько, але в ньому не було мертвої точки, й ніхто не мусив нікого вирятовувати. Цього разу я пропустив прадідуся читати першим, і він з бічної дошки ліжка вичитав мені такі вірші:
Замок Десьтак
Старенький замочок Десьтак —
Між Римом і Берліном.
Його не видно аж ніяк:
Кругом густі ялини.
На вежі — флюгер, що сяга
Десь так під самі хмари.
Зі стайні коней вибіга
Десь так чотири пари.
За замком давній шлях іде
Десь так за сотню гонів.
Десь так надвечір чи й удень
Біжать по ньому коні.
Той замочок такий старий —
Десь так вже років двісті.
І років десь так раз на три
Приходять звідти вісті.
Там брама десь так раз на рік
Розчиниться зненацька,
Й старий виходить чоловік —
Барон фон Дестакацький.
Він володіє замком тим
Десь так із тридцять років,
Успадкувати разом з ним
І вежу, й двір широкий.
Багато золота й срібла
В підвалах замку, тільки
Не знає й пан мішкам числа:
Десь так десятків кілька.
Всього в тім замкові людей
Десь так із кільканадцять,
Ніхто не бачить їх ніде
Й не хоче з ними знаться.
Я їхав попід замком тим
Десь так у квітні — травні.
Веде там із Берліна в Рим
Дорога дуже давня.
Побачить важко замок сам:
Кругом густі ялини.
Та знайте: він лежить десь там,
Між Римом і Берліном.
— Кумедія! — сказав я, — хоч я все знаю тільки приблизно, але про цей замок дістав дуже добре уявлення.
— Я теж! Це мене й самого дивує! Власне, я хотів довести цим віршем, що й у віршуванні треба бути точним. А тепер виявив, що інколи буває добре лишитись у славному "приблизно". Це так, як із метеликами. Нехай вони пурхають і мерехтять. А як спіймаєш, мерехтючий пилок із їхніх крилець прилипне до пальців, їхній блиск пропадає, і вони вже не можуть літати.
— По-моєму, прадідусю, в моєму вірші те саме!
— Ану прочитай його!
Я обережно встав, щоб не стукнутись головою об крокву, і прочитав:
Королівство Ніде
Держава з назвою Ніде
Лежить на дні морськім.
Король Якийсьто править там,
Є пес Ніхто при нім.
І королева Ажніяк
Живе також на дні.
Вона не знає слова "так"
І завжди каже: "Ні".
Живе там поряд із Ніким
І камергер Нічий,
Він любить пити раз у раз
Повітряний напій.
Нізащо куховарку звуть —
Сказали так мені.
Вона все посуд начища
Та варить цілі дні.
Зітхання в горщики кладе
Та погребальний дзвін.
Цю страву любить пес Ніхто —
Все виїдає він.
А ще там кицька є — Ніщо,
На весь палац нявчить.
Нізащо їсти їй не дасть —
Кого ж за це провчить?
Нікого вилають як стій,
Та ще й наб'ють кийком,
А от Нізащо і Нічий
Посидять під замком.
А взагалі відомо всім,
Що той король — добряк,
Отож і любить короля
В тім королівстві всяк.
Я сам недавно проїздив
Повз те чудне Ніде.
Там шлях з Нізвідки проляга,
В Нікуди він веде.
Ніхто при брамі не стояв,
Ніщо не бігло там,
Не показався у вікні