Бабуся через плече спитала, які вірші ми складали, і я розповів їй, що ми віршували вдвох — один починав, другий кінчав.
— А хіба можна й так? — здивувалась горішня бабуся, мішаючи горохову юшку.
— Ще й як можна, бабусю! Бачте, поет часом може заблудитись у власних віршах. Тоді він починає напружено вимудровувати рядки, а це недобре. Треба завжди ніби трошечки гратися, щоб ця гра тішила, тоді вірші попливуть легко.
— Щира правда, — зітхнула горішня бабуся. — Це я добре знаю.
— А, то ви теж віршуєте? — спитав я.
— Таке вигадав! Хто ж мовить про віршування? Я говорю про куховарство! Йди до вітальні, обід зараз буде готовий.
Я вийшов з кухні набурмосений, і зразу по тому горішня бабуся подала до вітальні обід.
Я давився гороховою юшкою, а щоб бабуся цього не помітила, говорив про віршування. Прадідусь теж підтримував розмову з усієї сили, бо він хотів вивідати, чи бабуся щось тямить у віршах.
— Нашою мовою трохи легше віршувати, ніж іншими! — зауважив він.
— Чому це? — спитала горішня бабуся.
— Бо в нашій мові слова можна переставляти на всякі лади.
— Не розумію, — буркнула бабуся.
— А ось ми зараз випробуємо! Візьміть, наприклад, таку фразу: "Горохова юшка — дуже поживна їжа для родини".
— Щира правда! — погодилась бабуся і скоса зиркнула на мене. Я примусив себе хутенько проковтнути три ложки юшки. А прадідусь сказав:
— Спробуймо змінювати фразу, переставляти слова!
Поки прадідусь і горішня бабуся набирали собі по другій тарілці юшки, я, зітхнувши з полегкістю, поклав ложку й почав перебудовувати речення:
— Горохова юшка — поживна їжа для родини. Горохова юшка для родини — поживна їжа. Горохова юшка — поживна родинна їжа. Поживна їжа для родини — горохова юшка. Для родини горохова юшка — поживна їжа. Для родини…
— Годі, а то відіб'єш мені апетит! — гукнула горішня бабуся. — Вже кишки в животі перевертаються. І взагалі за столом щоб ні слова про віршування. І щоб юшку виїв до дна, а то солодкого не дістанеш!
Довелося знову брати ложку й давитися юшкою. А прадідусь зловтішне поглядав на мене. По-перше, тому, що я мусив доїдати юшку, а по-друге — бо тепер мав за доведене, що горішня бабуся не знається на віршуванні.
Але щодо цього я мав іншу думку. За пудингом виявилося, що я не помилився. Бо прадідусь сказав:
— Фруктовий пудинг — дуже смачний. Але для віршів він не годиться.
І тоді горішня бабуся здивувала його, відповівши:
— А я читала в "Гамбурзькому листку для чужоземців" вірша нижньонімецькою говіркою, що так і називається: "Фруктовий пудинг"!
— Шкода, що ти не знаєш його напам'ять, — насмішкувато сказав прадідусь.
— Чом не знаю? Знаю! — гукнула бабуся. І справді — проказала напам'ять довгого вірша, в якому раз у раз повторювалися слова: "Фруктовий пудинг, фруктовий пудинг!"
Поки вона декламувала того вірша, прадідусь весь час держав перед собою наповнену ложку, не підносячи її до рота.
Горішня бабуся, звичайно, помітила це — і, тільки-но доказавши вірша, сказала:
— Та їж, нарешті, пудинг! Ти мені зовсім голову заморочив! Відколи ви з Хлопчаком віршуєте, то почали жахливо поводитись за столом. Від завтра щоб за їжею ні слова! Затямте! Добру їжу треба шанувати так само, як вірша.
— Ох ти господи! — вигукнув прадідусь. — Які розумні речі говоряться часом у цьому домі!
Він важко встав з-за столу, і обід скінчився.
Я хотів був допомогти бабусі прибрати зі столу, але вона погнала нас, чоловіків, назад до нашого Содому і Гоморри, бо в кухні воліла бути сама.
Прадідуся так здивувала її поведінка, що він забув узяти наші дошки. І я теж забув. Але я забув навмисне, бо хутенько прослизнув до кухні й глянув, чи не поставлено ще оцінок.
У коморі прадідусь сказав:
— Я вже шістдесят два роки знаю твою горішню бабусю, Хлопчак, але що вона знає напам'ять вірші з "Гамбурзького вісника для чужоземців", сьогодні довідався вперше!
Похитавши головою, він сів на ослінчик, підтяг до себе старого кошика для білизни, взяв у руку широкого короткого ножа і заходився вирізати коркові поплавці для Крішона Кульги. І зразу примружив очі й випнув нижню губу. Тому я тихенько сів на стосик коркових плиток і став чекати оповідки.
І прадідусь почав, без довгого вступу, нову оповідку. Вона називалася:
СТОНОЖИЧ І ЖУК-СКАРАБЕЙ
У вогкому закутку садка, де ростуть мокрець та незабудки, жив самотній стоножич на ім'я Томас. Жуки, черв'яки, слимаки та інша жива дрібнота в околиці дуже шанували його, бо він мав добре серце, прегарні манери й чарівну ходу. Годі описати словами, як легко й граційно Томас переставляв свої дев'яносто шість ніг. (Чотири ноги він, на жаль, утратив невідомо де.) Здалека й зблизька збігалась та дрібнота подивитись, як він відбуває свою славнозвісну ранкову прогулянку між своєю ніркою в землі та молоденькою берізкою.
Томас не дріботів, не виступав, не марширував і не плазував. Він ніби котився на оксамитових коліщатках — така плавка, тиха й граційна була його хода.
Одного дня в садку з'явився жук-скарабей, що мав звичку лічити, вираховувати, досліджувати та виміряти. Коли Томас вийшов на свою прогулянку, той скарабей біг за ним на відстані трьох своїх довжин аж до берізки й назад до нірки, потім сховався під грибом і на цілих три дні заглибився в надзвичайно складні обрахунки.
На третій день жук закінчив ті обрахунки і негайно подався до Томаса, щоб сказати йому результат.
"Шановний пане стоножичу, — сказав він. — Ви знаєте, що ваша хода славиться серед живої дрібноти?"
"Це в мене спадкове, — скромно відповів Томас. — Мій батько був відомий скороход, а мати — директриса комарячої балетної трупи. Моя хода — це просто успадкований хист".
"Помиляєтесь, — відказав скарабей. — Ваша хода, любий мій, — це шедевр розрахунку. Вона тому така гармонійна, що вам бракує чотирьох ніжок".
"Тобто як?" — здивувався Томас.
"А ось послухайте. Це дуже проста річ. Звичайна стонога спочатку переставляє ніжки від першої до шостої, потім від сьомої до дванадцятої, потім від тринадцятої до вісімнадцятої, потім від дев'ятнадцятої до двадцять четвертої, потім від двадцять п'ятої до тридцятої, потім… Але ви вже зрозуміли, правда?"
Томас кивнув головою трохи розгублено, бо він, щиро кажучи, не зрозумів ні слова.