Така погода не годилася для краб'ячих перегонів. Крім того, морський вітер продимав на нас усі куртки та светри, тож ми невдовзі сховались у нашу шлюпку — "Шкіряну Лізбет" і почали гратись у корабельну аварію. Вдавали, ніби пливемо рятувальним човном по бурхливому морю. Джонні кермував, а я мусив заспокоювати пасажирів. То була небезпечна плавба: нам загрожували акули й меч-риби. Я мусив раз у раз гукати: "Спокійно, спокійно, панове!" Та й Джонні за стерном було нелегко.
Але, як смеркло, ми нарешті допливли до рятівного берега. Прорвалися крізь прибій і з небезпекою для життя витягли з води мільйонерку, що випала з човна в прибій. За це вона подарувала нам коробку з-під капелюшків, повну діамантів, а крім того кожного з нас нагороджено золотим орденом; Джонні вирізав ті ордени складаним ножиком із викинутих на берег коркових поплавців.
Коли я прийшов додому вечеряти й показав горішній бабусі свій орден, вона тільки сказала: "О господи!" — бо поплавець, на жаль, був трошки в смолі. Але прадідусь похвалив Джонні й мене, бо ми врятували з прибою мільйонерку. Тільки коробка діамантів страшенно обурила його.
— Коробок з діамантами ніхто в рятувальні човни не бере! — вигукнув він. — У такому човні дорогий кожен дюйм місця! Туди беруть барильця з водою, ящики з сухарями та запасні весла. Оце справжні коштовності для жертв корабельної аварії. Діаманти викидають за борт! Бо це тільки зайвий баласт! — Прадіда просто-таки розгнівили ті діаманти.
Але горішня бабуся тільки похитала головою й ущипливо сказала:
— Ви говорите так, наче вас щойно самих змило в море. З такими думками не жартують. Краще згадайте про наш моторний катер. Хтозна, чи він тепер не в морі! А тепер гайда в ліжко обидва! "Моряцькі щорічники" у вітальні.
Ми з прадідусем слухняно вийшли з кухні, взяли по два щорічники й піднялись нагору до своїх спалень, у яких було дуже затишно, хоч надворі завивав вітер і віконниці стукотіли.
Коли я вже лежав у ліжку й читав оповідку про матроса, що знав тюленячу мову, за дверима почулась тиха хода, потім двері рипнули, і до мене прослизнув прадідусь із дошкою під пахвою.
— Хлопчак, — сказав він, — а я після обіду склав ще одного вірша, дуже важкого. Хочеш послухати?
— Авжеж! Це теж вірш про "я-ти-він-вона-воно"?
— Звичайно. Вся премудрість "я-ти-він-вона-воно" в шести рядках. Слухай же!
Прадідусь прокашлявся й розказав коротенького віршика:
_Я_ — цісар,
_Ти_ — мій щирий-друг,
А _він_, _вона_, _воно_ — знайомі.
_Ми_ маєм найвірніших слуг,
_Ви_ всіх вітаєте навкруг,
_Вони_ живуть не в нашім домі.
— Ну, Хлопчак, як тобі подобається? — спитав прадідусь, гордо підпершись дошкою.
Я сказав, що вірш короткий і влучний! Це потішило прадідуся. Він сказав "добраніч" і потихеньку вийшов.
Але, на жаль, горішня бабуся щось помітила. Я почув, як вона, гупаючи ногами, збігла по сходах і розкричалась:
— Ви вже й уночі починаєте віршувати? Чи ви вже з глузду схибнулись? У моєму домі таких богемних звичаїв не буде, чули? Ми прості люди з моторним катером, а не якісь там лаццароні й тутті-фрутті!
— Ох, Маргарето! — простогнав прадідусь. — Не вживай чужоземних слів, коли не розумієш їх!
Але те зауваження тільки піддало жару бабусі.
— Справдешні тутті-фрутті — обидва! — повторила вона. — Й лаццароні! Я знаю, що кажу! Давай сюди оту дошку — і гайда в ліжко!
Я почув, як прадідусь почовгав геть, а сам хутенько вимкнув світло і вдав, ніби сплю.
Але горішня бабуся тільки на мить просунула голову в двері, сказала "добраніч" і спустилась униз, до своєї спальні.
А я скоро заснув, не дочитавши оповідки про матроса, що знав тюленячу мову.
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ,
у який я познайомлю вас зі своїм горішнім дідом, дядьками Гаррі та Яспером і чотирма золотими рибками. Виникає сильна підозра, що горішня бабуся потай віршує. Надходить радісна звістка про те, що прибуває наш моторний катер. З'ясовується, між іншим, що малі слова так само важливі, як великі, і що моряки — страшенні ласуни.
На ранок вітер трохи вщух. Правда, відчиняючи вікно, я чув, що прибій ще шумить на березі, але віконниці вже не торохтіли, а внизу, на Трафальгарській вулиці, стрибали горобці. Отже, вітер був невеликий. За сніданком бабуся не називала нас ні "фрутті", ні "лаццароні", а тільки сказала:
— Вірш про "я-ти-він-вона-воно" стоїть у сінях.
Прадідусь моргнув мені. Це означало: "Буря минула!" Ми обмотали шиї шарфами, понадягали шапки, щоб іти через вулицю; прадідусь узяв під пахву дошку з віршем, а я — "Моряцький щорічник".
— Нащо тобі книжка? — спитав прадідусь.
— Я хочу прочитати вам оповідку про матроса, що знав тюленячу мову.
— Молодець, Хлопчак! Але до різниці між мовами ми ще не дійшли. Крім того, про це я розповім тобі іншу оповідку. Кращу від твоєї, що в книжці.
Я відніс "Щорічник" назад у вітальню.
Ми перейшли вулицю, на якій, сердито цвірінькаючи, спурхнули три горобці, й піднялись по драбині в токарню, до Шкіряної Лізбет. Прадідусь уже хотів був поставити свою дошку до інших списаних віршами, та раптом примружив очі, придивився до дошки зблизька й запитливо глянув на мене:
— Ти що, ставиш моїм віршам оцінки?
— Ні, прадідусю, а що?
— Ось тут під віршем стоїть "три-чотири".
— Ага! Це горішня бабуся! — переможно вигукнув я.
— Що це означає?
— Я, прадідусю, вже давно догадувався, що вона потай цікавиться віршами!
— Господи! — щиро жахнувся прадідусь. — Що це ти вигадав, Хлопчак! Коли твоя горішня бабуся почне віршувати, це буде так, ніби риба захотіла літати!
— А є летючі риби, прадідусю!
— Бувають, бувають! Але ж твоя горішня бабуся — не летюча риба! Скоріш уже долішня бабуся! Про ту я б повірив!
— Помиляєтесь, прадідусю, ще й дуже! Долішня бабуся як вогню боїться віршування. Ви ж знаєте, яка вона весела й мила. Але думати вона любить не дуже. А горішня бабуся не така весела, зате думає більше!
Прадідусь здивовано глянув на мене й сказав:
— Таке мале, а вже таке розумне!
Потім він звів розмову на інше й почав шукати оцінок на всіх дошках. І справді, під усіма віршами стояли цифри. Я дістав п'ятірку за "Химерного шпака", а прадідусь — за вірша про яхту. А взагалі здебільшого стояли четвірки й часом "три-чотири".