Голландці домовилися перші. Вони поділили свої іменники теж на дві купи, але не так, як італійці. Оскільки вони держалися думки, що чоловік і жінка живуть разом; то й об'єднали чоловічий і жіночий рід докупи. А решту слів віднесли до середнього роду. Дитя чи курча — це середній рід. Готово! Klaar! In orde![1] Отаким практичним способом домовились голландці, і їхній поділ прийняло ще багато вчених, що пройшли справа й зліва на вершину пагорба.
Настала черга росіян. Вони поділили іменники гарненько на чоловічий, жіночий та середній рід, а розрізняти їх вирішили по закінченню. Коли слово кінчається на приголосну — це здебільшого чоловічий рід, коли літерою "а" чи "я" — здебільшого жіночий, коли "е" чи "о" — середній. Наприклад: "хліб" — чоловічий, "вода" — жіночий, "море" і "небо" — середній. Хорошо! Точка!
Минув якийсь час, поки росіяни поділили свої слова. Але зрештою впорались і з цим, і більшість учених, які ще сиділи в цегляних хатках, зробили за прикладом росіян і, зберігаючи рівновагу, пройшли справа та зліва на середину пагорба, а потім із полегкістю спустились у діл.
Тепер нагорі, в хить-хить-хатках, зосталися тільки ті вчені, котрі говорили по-німецькому: німці, австрійці та швейцарці, по троє в лівій і правій хатці.
На превеликий жаль, ці шестеро вчених ніяк не могли дійти згоди. Майже через кожне третє слово виникали суперечки, і не раз гойдалка з колод починала так сильно хитатися, що обидві хатки аж з місця зсовувались, і ті вчені, котрі вже стояли під горою, перелякано розбігались, бо думали, що вони впадуть.
На щастя, шестеро вчених у хатках швидко вгамовувались, але, на жаль, ненадовго. Бо незабаром знов спалахувала суперечка.
"Сокира — чоловічого роду! Бо сокира подужає найміцніше дерево!" — гукав солідний швейцарець із лівої хатки.
"Ні, жіночого! — заперечував австрієць із правої хатки. — Бо сокира гостра, як жіночий язик!"
"Усе не так! — пискливе озвався німецький професор теж у правій хатці. — Сокира — і те, і те. Вона допомагає жінці в господарстві й чоловікові на роботі. Треба, щоб сокира була середнього роду!"
І знову хить-хить-хатки сильно розгойдувались, і знов учені внизу розбігались на всі боки. Вони боялися, що хатки попадають їм на голови. А крик угорі ставав усе запальніший:
"Павук… Він… Вона… Воно… Вулиця… Він… Ні, вона!.. Воно!.."
Той крик аж розполохав усіх птахів у околиці.
Коли вчені, що стояли біля підніжжя пагорба, побачили, що хатки розгойдуються дедалі дужче, вони вирішили врятувати життя своїм шістьом колегам нагорі й допомогти їм при розподілі іменників. Вони назбирали на березі Євфрату плескатих камінців, надряпали на кожному німецький іменник і скидали ті камінці на купу. Купа вийшла чимала. Потім попросили, щоб із кожної хатки спустили їм мотузку й поприв'язували до тих мотузок по великому порожньому кошеві метрів на два від землі. Третій кіш поставили біля купи камінців зі словами. Коло цього коша став найвищий з учених — негр із Африки, що мав зріст два з половиною метри.
"Панове! — гукнув він. — Я беру всю справу в свої руки. А то шановні швейцарці, австрійці та німці, боюсь, ніколи не дійдуть згоди! Будь ласка, гукайте мені згори, якого роду яке слово! Слова чоловічого роду я кидатиму в правий кошик, жіночого — в лівий, а середнього — в оцей, що стоїть переді мною! Ну, починаймо!
Високий негр узяв з купи камінець і голосно гукнув: "Берг!" (Гора.)
Згори хором відповіли: "Він!"
І камінець полетів у правий кошик.
"Танте!" (тітка) — гукав африканець.
Учені відповіли: "Вона!"
Камінець полетів у лівий кошик.
"Шіф!" (судно) — гукнув негр.
Згори й звідусіль залунало: "Він!", "Вона!", "Воно!" Але найгучніше гукали: "Воно!" І високий учений кинув камінець у кошик перед собою.
Далі пішло куди жвавіше — слово за словом, камінець за камінцем. Але незабаром у лівому коші назбиралось забагато камінців, так що гойдалка з лівого боку почала відчутно перехилятись униз. Вчений-негр швидко кинув у правий кіш три повні жмені камінців, не дивлячись, які слова стоять на них. Але тепер гойдалка перехилилась на правий бік. Шестеро вчених у хатках зарепетували на ґвалт: вони боялись упасти. Тоді високий африканець навмання кинув жменю камінців у лівий кіш і зразу ж набрав другу жменю. Але цього разу гойдалка врівноважилась, і чорношкірий учений, зітхнувши з полегкістю, бездумно висипав ту жменю в кіш перед собою.
Випадково африканцеві тоді попали в жменю всі слова, що позначають частини людського тіла. Так і вийшло, що ці слова в німецькій мові навперемішки то чоловічого, то жіночого, то середнього роду. "Шенкель" (стегно) — він, "ваде" (литка) — вона, а "кні" (коліно) — воно. "Гальс" (шия) — він, але "аксель" (плече) — вона, а "кін" (підборіддя) — воно. "Мунд" (рот) — він, "назе" (ніс) — вона, "ор" (вухо) — воно. "Шедель" (череп) — він, "штірн" (лоб) — вона, "генік" (потилиця) — воно, "фус" (ступня) — він.
Спочатку вчені хотіли повибирати хибні камінці й повикидати у відповідні коші. Та це було, по-перше, важке діло, по-друге — нудне, а по-третє — небезпечне, бо гойдалка могла знов захитатись. Отож, зітхнувши, лишили все як було і тільки всі дальші камінці розподіляли особливо старанно.
Та коли в ученого-негра зрештою потомились руки, він упустив кілька камінців, що належали до лівого коша, в кіш перед собою. Так і вийшло, що в німецькій мові слова "вайб" (жінка), "медхен" (дівчина), "фройляйн" (панна) і "гун" (курка) — середнього роду, хоча слід би — жіночого.
Над цим багато вчених стурбовано хитали головами. Але кінець кінцем вони були раді, коли розподілили й німецькі іменники й останні шестеро вчених покинули хить-хить-хатки та по троє обережно пройшли колодами до вершини пагорба.
Раді й задоволені тим порядком, що його навели, всі вчені знов сіли на корабель і попливли Євфратом униз до Басри й далі, до Перської затоки, а тоді чимшвидше роз'їхались по своїх країнах — писати про нововпорядковані мови грубезні книжки.
А хить-хить-хатки й далі погойдувались під вітром, аж поки одного дня приїхали американські вчені-археологи, велетенськими кранами познімали їх із пагорба разом з колодами й відкопали в пагорбі половину Вавілонської вежі. Відтоді хить-хить-хаток нема. Але кожен словник і кожна граматика — це доказ, що колись вони були на світі.