Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак

Страница 10 из 39

Джеймс Крюс

І я побіг. Джонні-Свистун зовсім сторопів і гукнув мені навздогін, що так робити нечесно, а завтра він не схоче гратися. Та мені було байдуже. Мені спало на думку, як скласти оповідку про каштанове дерево. І я хотів записати оповідку.

Долішня бабуся жила в великому жовтому будинку, перед яким росли три могутні каштани. Вона була куди веселіша за горішню бабусю. Крім того, в неї був собака — сенбернар Уракс.

Коли я прийшов, Уракс лежав у сінях і куняв. Та як тільки побачив мене, то завиляв хвостом, стрибнув до мене й поклав передні лапи мені на плечі, мало не поваливши мене.

— Молодець, молодець, Ураксе! — гукнув я. — Тільки не заважай мені. У мене є одна думка.

Собака зрозумів мене вмить. Відчепився від мене й тільки тихенько прослизнув у двері вслід за мною, коли я зайшов до пташиної кімнати.

Там стояли під скляними ковпаками набиті тирсою птахи: кулички, чайки, горобці, одна вивільга й дві морські чайки. Серед тих птахів сиділа моя долішня бабуся й гаптувала подушку.

— Добридень, бабусю! Мені треба паперу й олівця! — вигукнув я.

— Ти що, знов хочеш віршувати? Твоя голова ще замала для цього. Ти можеш набути головний біль на все життя. Нездорово в такі юні літа віршувати.

— Та ні, бабусю, я тільки хочу записати одну оповідку, що почув від Джонні-Свистуна! — гукнув я.

— Джонні-Свистун тобі не товариш! Учора він вилаяв старого боцмана з причалу негарним словом. Про це вже весь острів знає.

— Так боцман із причалу сам лається негарними словами! — відказав я. — Хіба він має право так лаяти Джонні?

— А якими ж словами лаявся боцман?

— Як дасте паперу й олівця, я напишу.

— Ну гаразд, візьми в секретері паперу й олівець.

Я шаснув до секретера, і Уракс услід за мною; взяв кілька аркушів паперу та довгого олівця й написав на маленькому папірчику ті негарні слова, що ними лаявся боцман з причалу.

Долішню бабусю глибоко обурили ці слова. З обурення вона навіть уколола голкою великого пальця.

А я побіг із папером та олівцем на горище й зачинив двері перед носом в Уракса. Коли записуєш оповідки, треба бути самому. Собаки при цьому заважають. (А от коти — ні.)

Коло невеличкого круглого віконця на горищі я вмостивсь на старому матраці, поклав на коліна альбом "З історії Німеччини" й почав писати оповідку про каштанове дерево. Час від часу я розгортав альбом і списував з нього те, що мені підходило.

Коли вже смеркло і я майже дописав свою оповідку, на горище прийшов мій долішній дідусь і сказав, що я зіпсую тут собі очі, та вже й годі віршувати. Уракс, що ввійшов за ним, гавкнув і, як звичайно, поклав мені на плечі передні лапи, так що списані аркуші посунулися з моїх колін і розсипались по підлозі. Я так розсердився, що ляснув Уракса. Але долішній дідусь сказав, що Уракс не хотів зробити шкоду, а коли його бити, він почне боятись людських рук.

— Твої аркуші можна розібрати внизу, в кімнаті, — сказав він. — Ти зразу й прочитаєш мені свою оповідку?

— Так вона ж іще не готова, дідусю! — відказав я.

— Тим ліпше, Хлопчак, тоді я допоможу тобі докінчити її.

Я зрадів, зібрав аркуші, поклав альбом "З історії Німеччини" на матрац і спустився з дідусем та Ураксом у пташину кімнату.

Мій долішній дідусь мав чорного кучерявого чуба, ніби негр. Напомацки той чуб був схожий на овечий смушок. Він любив грог і був дуже добродушний.

Моя оповідка сподобалась йому. Але не вся. Тому ми вдвох виправили її і вдвох-таки придумали для неї кінець. Уракс стояв поруч і завзято молов хвостом, ніби й він щось тямив у складанні оповідок.

Коли ми нарешті впорались, бабуся принесла дідові грогу, а мені — тришаровий пудинг.

Цей пудинг мав такі кольори, як прапор нашого острова. Долішня бабуся сама придумала його рецепт якось уночі, в ліжку. Тому пудинг і називався "Анна". Зісподу він був зелений від маренки, посередині червоний від полуниць, а зверху білий від збитого білка. Того вечора я з'їв його повну миску. Бо писання нагонить апетит.

Потім я, скрутивши свою оповідку дудочкою, взяв її під пахву й побіг скільки духу в горішнє селище. І все ж я запізнився на вечерю. Горішня бабуся страшенно насварила мене.

Коли я сказав їй, що вже з'їв у долішньої бабусі цілу миску пудингу, вона розсердилася ще дужче.

— Ну як можна робити отакі дурниці — давати дитині цілу миску пудингу! — закричала вона. — Цього ж вистачило б сімдесятьом сімом домовикам! І що собі думає та долішня бабуся? Куди це годиться! Скажи й ти щось, тату! Невже я сама мушу всьому давати лад?

— Так, так, — пробурчав прадідусь із-під вусів. — Ціла миска пудингу — це трохи забагато для дитини, правда, правда!

— От бач! — переможно вигукнула горішня бабуся. — Твій прадідусь теж сварить тебе!

— Ну що ти, Маргарето, я зовсім не сварив його! Я тільки сказав…

— І досить! Не захищай хлопця! А тепер, Хлопчачок, у ліжко! І щоб зразу вимкнув світло! Та не бери з собою "Моряцького щорічника"! Ну, гайда!

Я вирішив, що краще послухатись, бо горішня бабуся аж кипіла. Сказав "добраніч усім", збіг нагору, роздягнувся й заснув так швидко, що зовсім забув ще раз перечитати свою оповідку.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ,

у який трохи докладніше розказано про Джонні-Свистуна. Тут-таки з'ясовано, як змінюються мови і чому теля "воно", а не "він" і не "вона". Наведено вірша про "він-вона-воно" й опис майже справжньої аварії. Пояснено, чому коробки з-під капелюшків, повні діамантів, не слід брати в рятувальні човни і чому ми з прадідусем лаццароні й тутті-фрутті.

Коли вранці прадідусь зайшов до мене в спальню, я був уже вмитий і одягнений, бо мені кортіло швидше прочитати йому свою оповідку. З нетерплячки я за сніданком з'їв тільки три булочки з маслом, і горішня бабуся дуже здивувалася.

— Це через оте дурне об'їдання пудингом учора ввечері, — бурчала вона. — Твоя долішня бабуся — нерозумна жінка. Так і скажи їй, коли знову підеш до неї.

— Ну що ти, Маргарето, — докірливо мовив прадідусь. — Хіба так можна? Хлопчак, ходімо в наш Содом і Гоморру!

— Можна, можна! Так і перекажи їй, як я сказала! — гукнула горішня бабуся навздогін нам. — Це їй тільки на користь буде, як трохи проти шерсті погладити.

— Жінки не можуть без сварні! — промурмотів прадідусь крізь зуби, а потім ми пішли через вулицю до рибальської комори. У вершівні я зразу вийняв з кишені свої аркуші й сказав: