— Якби вона не була така спритнюща, я не дав би за її життя й щербатого мідяка, — промурмотів Ян. — Добра з цього не буде.
І він, зітхнувши, подався додому випити чашку чаю.
Та за годину знову був на березі, бо дуже непокоївся, чи не сталося чого з леді Вайоліт. Тепер її човен дрібною цяточкою мрів далеко в морі, а шторм, — Ян добре бачив, — був уже ось-ось. Щоправда, в бінокль Янові Янсенові пощастило додивитися, що леді Вайоліт уже повернула човна й пливе до берега.
— Та яке з того пуття? — промимрив він. — Буря вже ось-ось-ось, а леді Вайоліт аж де!
Він ще й не доказав, як з моря вдарив на берег рвучкий вітер, а незабаром упали перші краплини дощу. Ян знав, що за хвилину-дві зірветься така буря, якої ще не переживали гельголандці. Він побіг додому, взув гумові чоботи, вбрався в брезентові штани й сорочку, нап'яв на голову зюйдвестку, застебнув ремінець під підборіддям і подався до причалу.
Спускаючись сходами, що вели в долішню частину острова, він мусив раз у раз хапатися за поруччя, бо вітрюган валяв із ніг. Дощ посипав рясніший, понад морем спалахнули перші блискавиці.
Коли Ян нарешті підійшов до причалу, то побачив, що там ладнаються спускати на воду рятувальний човен і рибалки саме кидають монету — кому доведеться пливти.
"Це ж божевілля! — подумав Ян. — Шестеро людей важать своїм життям через шалену жінку, у якої й човен куди кращий, та й спритністю вона перевершить усіх шістьох разом!"
Полохливість, що увійшла в приказку, не давала Янові Янсену висловити цих думок уголос. Та коли кинув жеребка його єдиний син, малого боязкого Яна Янсена опанував гнів. Ян підійшов до гурту чоловіків, — вони стояли в холодному літньому музичному павільйоні, — й, не стримуючись більше, сказав:
— Безглуздо зараз вирушати в море, хлопці! Шторм іде такий, який буває один раз на сотню років, її човен, може, ще якось витримає бурю, але не ваш! Просто божевілля зараз вирушати в море!
— Ми повинні зробити все, що можна, тату, — відповів Янів син Бродер. — Ми зобов'язані принаймні спробувати її врятувати.
— Ніхто не зобов'язаний нести своє життя на певну згубу, сину! Подивись на море! А це ж тільки ще початок! Якщо бурею потопить човен леді, загине одна людина, а як ваш — то шестеро!
Але один з рибалок просто відіпхнув Яна Янсена набік.
— Геть, старий! Це не твого розуму діло! Ми вирушаємо. Бродер поїде з нами.
І тоді Ян Янсен ніби не той став. Він ухопив сина за його брезентову куртку й промовив спокійно, тільки побілів, як мрець:
— Ти неповнолітній. Я забороняю тобі вирушати в море. У мене тільки один син.
— Коли так, то я більше не син вам, — сказав Бродер.
— Що ж, сину, зневажай мене, коли хочеш, тільки зостанься живий! — вимовив Ян. — Перед усіма оцими людьми я забороняю тобі вирушати в море. Закон на моєму боці.
Він пустив хлопця й вийшов під дощ і вітер на причал.
Чоловіки в павільйоні перезирнулися. Такого Яна Янсена вони не знали. Аж тепер усі побачили на власні очі, який з нього боягуз, — і все ж таки чимсь він викликав у них повагу. Замість Бродера в рятувальному човні поплив інший рибалка, а хлопець, затамувавши в серці гнів на батька, мусив залишитися на березі.
На той час, коли човен із шістьма рибалками відплив, на причалі вже зібрався чималий натовп людей, море тепер бурхало несамовито. Перші високі хвилі ринули через причал. Небо злилося з морем. Те, що рятувальному човнові взагалі пощастило відпливти, здавалося скоріше дивом, аніж наслідком людських зусиль. Незабаром після цього його ще єдиний раз помітили в розбурханому морі — на гребені велетенської хвилі. В серцях у остров'ян, що зібралися на причалі, у їхніх розмовах між собою переплелися страх і гордість за відважних рятувальників. Ян Янсен, що заборонив своєму синові попливти з рибалками, викликав у всіх зневагу.
А буря шаленіла чимраз дужче. Людям довелося розійтися, бо море кидало на причал дедалі більші хвилі, вода вже ринула до найближчих підвалів. Тепер заворушилися всі остров'яни. З горішнього Гельголанду декотрі дивилися на море в зорову трубу. Але суцільна дощова заслона ховала все від очей. Часом кому-небудь здавалося, ніби він бачить човен. Та трохи згодом виявлялося, що то просто чорна тінь водяної гори. Незабаром запала темрява. На острові позасвічували ліхтарі й гасові лампи. Люди, що спинилися біля причалу, ставали все мовчазніші.
І враз усі, як одна душа, гукнули:
— Пливуть!
Човен несподівано показався недалечке від причалу. Хвиля на мить винесла його нагору, а потім він знов пропав.
— Вони не можуть причалити! Треба кинути їм рятувальні пояси! — вигукнув хтось.
Тієї ж таки миті на гребені хвилі знову замрів човен — невиразною плямою, що її, проте, можна було розгледіти. Здавалося, тепер до нього дістанеш рукою — та раптом його рвучко підхопило й нестримно помчало вкупі з піною на затоплений берег. І перше ніж хвиля, відступаючи, потягла човен за собою, через борт його вискочила якась постать, — це всі добре бачили. Наступна водяна гора винесла ту постать на берег.
Двоє чоловіків зважилися кинутись у воду і вже були б схопили потерпілого, коли це нова грізна хвиля потягла його за собою в море. Наступна водяна гора удруге винесла ту людину на берег, і цим разом чоловікам пощастило її підхопити, перше ніж хвиля, вертаючись, устигла б затягти її назад. Отак бідолаху врятували й винесли на сухе. То була леді Вайоліт.
Шістьох рибалок, що попливли її рятувати, марно чекали до ранку. За кілька днів їхні тіла прибило поодинці до берегів Північного моря.
Через тиждень після того, як сталося лихо, шістьох моряків ховали на малому кладовищі острова. Леді Вайоліт була на похороні. Від імені свого брата-намісника, що був тоді в Лондоні, вона виголосила надмогильну промову.
— Ви вирушили в море через мене, — звернулася вона до тих, що лежали в домовинах. — Я необачно важила своїм життям і не подумала про те, що наражаю й вас на страшну небезпеку. Хай бог заплатить вам за це! А вам, живі, — леді обернулась до скорботної громади, — вам, живі, я скажу, що це був не героїзм, а божевілля — вирушати в море. В таку бурю й у такому човні ніхто не міг повернутися назад. Лише один із вас, малий Ян Янсен, мав мужність протистояти цьому божевіллю. Він знав обидва човни, знав і веслярів. Він бачив, що в мене більше надії на порятунок, ніж у моїх шістьох рятувальників. Він слушно сказав, що шестеро життів за одне — це зависока плата. Правду сказав. Нехай же надалі вас спонукає до дії не сліпа, а розумна відвага. А тепер помолімося за душі загиблих.