Прадідусь, як завжди, казав діло. Обидві кімнатки мали такий вигляд, наче це була виставка меблів. На столах і на комодах красувались плетені серветки, на невеликих вікнах висіли рясні гардини, заслоняючи від нас і так скупеньке світло й краєвид, а на канапах і на кріслах лежало такого подушок, немов тобі в гаремі, ще й попідбивані так, неначе кожна обернулася на вухатого зайця. Єдине, що тут бодай якось стосувалося поезії, це "Моряцькі щорічники", рівнісінько поскладані стосиком у кожній із кімнат. Та на таку кімнату тільки глянь — і в тебе зразу відпаде охота віршувати!
— Де панують хатні господині, там гинуть поети, — зітхнув прадідусь.
Підпихаючи руками колеса свого крісла, він під'їхав до мене. Було тепло — в маленькій залізній грубці гоготіло полум'я.
— Писатимемо на шпалерах, Хлопчачок, — сказав старий. — З другого боку. Я надибав тут, на горищі, шпалери. За дверима в тебе.
— Та то ж бабуся хоче поклеїти у вітальні до різдва!
— На стінах видно тільки один бік шпалери, Хлопчачок. Зворотний бік речей у цьому світі взагалі не часто можна побачити, ось що я тобі скажу.
Що я міг заперечити на такий розумний доказ? Послухавшись прадідуся, я вніс до кімнатки сувій шпалери, з обережності замкнув за собою двері й сказав:
— Можна починати.
— Нісенітниця! — буркнув прадідусь, витягаючи з задньої кишені своїх синіх рибальських штанів два великі теслярські олівці. — Нісенітниця! Отак ні сіло ні впало починати! — знову сказав він. — По-перше, мені кортить закурити; по-друге, до лиха оці подушки й гардини; по-третє, я не можу віршувати за графіком; по-четверте, мені потрібна ідея!
— До лиха подушки з гардинами! Нехай живуть ідеї!
Я попідкочував гардини й поскладав на карниз під стелею, тоді поскидав усі чисто подушки на малу канапку, прошкутильгав через увесь червоний килимок у прадідусеву кімнатчину, а вернувшись, знову замкнув за собою двері, ліг на кучугуру подушок на канапці й відкопилив спідню губу.
Я ще й тепер, як колись мій прадідусь, відкопилюю спідню губу, коли в мене з'явиться ідея. На жаль, навпаки майже ніколи не виходить: хоч би скільки відкопилював я спідню губу, ідея звичайно не з'являється.
Так було мені й тоді, в кімнатці на горищі. Поки прадідусь пускав із люльки дим, попихаючи то туди, то сюди крісло на колесах, я лежав на купі подушок, дивився в маленьке вікно на дахи сусідніх будинків, і мені не набігала ну аніякісінька ідея.
Зате прадідусеві нібито щастило більше. Бо я вгледів, як у нього спідня губа почала повільно, немовби в такт з народженням доброї ідеї, відкопилюватись дедалі виразніше, аж поки він зненацька підібгав її, знову затягся з люльки й мовив:
— Є, Хлопчачок!
— Що є? — спантеличено запитав я.
— Ідея, Хлопчачок! І здається, навіть непогана. Пам'ятаєш, ми чотири роки тому грали в гру — складали оповідки й вірші про мову?
Я кивнув головою.
— А тепер підемо далі: поговоримо з тобою про поважніше — про світ, про життя, про те, які бувають люди.
— Та що там багато розводитися про людей! У кожної людини один ніс, двоє очей, двоє вух, один рот і четверо прадідусів.
— І дехто з людей може послужити прообразом для наших з тобою творів, — докинув прадідусь. — Мова в нас ітиме про героїв.
— По-моєму, герої нудні, — пробурчав я. — Я не люблю всіх отих пригод Зігфріда.
— І я не люблю, — засміявся прадідусь. — Як на мене, то Зігфрід взагалі не герой.
Отепер уже я зацікавився.
— Як-то — Зігфрід не герой? — вихопилося в мене.
— От бачиш, Хлопчачок, про те, кого вважати за героя, думки можуть розходитись. Тому-то моя ідея ось яка: ми складатимемо оповідки й вірші, в яких спробуємо показати, що воно таке — герой. Я, наприклад, гадаю, що героєм можна стати лише в якусь виняткову хвилину, опинившись у виняткових обставинах, а цілий вік, змалку й до останку, героєм бути неможливо. Мені, приміром, здається, що наш Ян Янсен один раз у житті зумів повестися героїчно.
Почувши це, я зареготався: з Яна Янсена був такий страхополох, що про це по всьому острові гуляли анекдоти. І мені здалося страшенно кумедним, що прадідусь згадав про якесь його геройство. Я зажадав пояснення.
— Залюбки все тобі поясню, Хлопчачок, — відповів старий. — Але це довго. Власне, це буде оповідка. Коли в тебе стане терпцю…
— Стане, стане, — перебив я: мені дуже кортіло довідатись, як це Ян Янсен зробився героєм…
— Ну, то слухай…
Прадідусь вигідніше вмостився в кріслі, присунув до себе попільничку, що стояла на столі, ще раз затягся з люльки й почав розповідати:
ОПОВІДКА ПРО ЯНА ЯНСЕНА ТА ПРЕКРАСНУ ЛЕДІ ВАЙОЛІТ
Ян Янсен був свого часу, в середині дев'ятнадцятого сторіччя, віщуном погоди на острові Гельголанді. Ніколи не налетів на острів шторм так, щоб Ян Янсен його не завбачив заздалегідь, ніколи не вдарила посуха, якої б він не провістив людям наперед. Він збагнув закони неба й моря і відчував їхній настрій. Моряки, перше ніж вирушити в плавання, ішли до нього на пораду. Рибалки вдавалися до нього, коли табуни оселедців минали острів або коли омари несподівано кидали рифи, на яких жили десятки років.
Ян Янсен був собі низенький на зріст чоловічок і такий полохливий, що це увійшло в приказку. Коли кому-небудь бракувало відваги щось зробити, всі казали:
— Не будь такий, як Ян Янсен!
Ян однаково боявся і собак, і котів, і мишей; боявся англійського намісника не менше, ніж аптекаря, що завжди глузував із нього. Він страхався й темряви і весь тремтів, коли йому часом доводилося вирушати з рибалками в море. Одне слово, Ян Янсен був страхополох.
Зовсім не така була вродлива леді Вайоліт із Лондона, сестра англійського намісника, що жила на острові у свого брата. Ян Янсен у душі захоплювався нею, бо вона була наділена саме тим, чого йому бракувало: сміливістю, що межувала з шаленством. Вона мала ангельське обличчя і левине серце.
Одного разу Ян побачив зі скелястого горішнього Гельголанду, що леді Вайоліт запливла човном далеко в море, хоча на щоглі причалу вже давненько з'явилася чорна куля — знак близького шторму. Янові Янсену не треба було ніяких застережних знаків — наближення шторму він давно вже вичитав по хмарах і воді, тому стурбовано похитав головою, бачачи, як леді Вайоліт пливе все далі й далі у широке море. Він навіть замахав руками, сподіваючись, що леді його помітить і послухається остороги. Проте вона не помічала Янового махання. Міцними ударами весел вона гнала човен уперед, все далі й далі в море.